​«Громадянин у військовому однострою» чи «тварь дрожащая»?

З огляду на реакцію командування на інтерв'ю Anatoly Anatolich The Washington Post та пропозиції провладних політиків по обмеженню виборчих прав військовослужбовців, питання стоїть саме так.

Міжнародні документи і чинне українське законодавство виходять з концепції, що військові є «громадянами у військовій формі», тобто, що всі люди, незалежно від свого професійного статусу, зокрема професійні військові або військові за призовом, мають право на невід'ємні фундаментальні права і свободи людини. Серед таких прав свобода вираження, зокрема свобода слова.

Розглянемо юридичні аспекти свободи слова в армії. Чи мають право військові на свободу слова? Чи можуть висловлювати критику стосовно політиків і командирів? Чи можуть самостійно, без узгодження з військовим керівництвом, давати інтерв'ю? У скороченому вигляді відповідь: ТАК.

Обгрунтування

У коментарі The Washington Post військовий не закликав до «непокори», «насильства», не «розголосив держтаємницю, що становило б реальну загрозу». Очевидно, що це було «обговорення ідей». Сам військовий чітко окреслив мету свого виступу: звернення до міжнародних партнерів для допомоги Україні з навчанням мобілізованих військових та збільшення поставок боєприпасів. Друга мета: звернути увагу військового керівництва і політиків на існуючі проблеми з навчанням мобілізованих. Мотиви військового: «Я, як патріот своєї країни, переживаю за свою країну. Ось і все».

«Обговорення ідей» (цитата з рішень Європейського Суду з прав людини) повинно було б спонукати посадових осіб, які мають право законодавчої ініціативи та відповідальні за мобілізаційну підготовку: президента, Кабінет міністрів, міністра оборони, запропонувати внесення змін до законів України: «Про основи національного спротиву» (у частині обов'язковості для всіх мобілізованих базової підготовки), «Про оборону України» (у частині формування особового складу виключно особами, які пройшли бойову підготовку), «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (у частині уточнення обов'язків МО по проведенню навчань для всіх мобілізованих у обсязі достатньому для виконання бойових завдань та належному фінансуванню КМУ заходів з бойової підготовки), у постанову КМУ від 29 грудня 2021 року № 1443, якою затверджено Порядок організації та здійснення загальновійськової підготовки громадян України до національного спротиву (у частині охоплення всіх мобілізованих якісною бойовою підготовкою), у постанову КМУ від 23 лютого 2022 р. N 154, якою затверджено Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (у частині розширення завдань ТЦК по організації бойової підготовки мобілізованих і формування команд поповнення з огляду на підготовленість бійців до відправлення у військові частини). Тим більше, що командувач Сухопутних військ ЗСУ в своїх коментарях посилається на необхідність утримання позицій, часом, необхідним для підготовки мобілізованих до контрнаступу. Наразі базова підготовка проводиться з громадянами призовного віку, які не проходили військову службу. Якщо базова підготовка не проводилась або проводилась неякісно, або давно, то це стає проблемою безпосереднього командира.

Відповідно до Закону «Про оборону» бойовий імунітет — звільнення військового командування, ... від відповідальності, у тому числі кримінальної, за втрати особового складу, бойової техніки чи іншого військового майна, ... настання яких з урахуванням розумної обачності неможливо було передбачити при плануванні та виконанні таких дій (завдань) або які охоплюються виправданим ризиком...» Тобто, бойовий імунітет настає з урахуванням критеріїв «розумної обачності» або «виправданого ризику» командира. Що може передбачати командир, який свідомий відсутності бойового досвіду і підготовки підрозділу?

Тому коментар військового був базований на його безпосередньому досвіді, містив обгрунтовані пропозиції та привертав увагу до проблем, які можна і потрібно вирішити, але не на його рівні. Крім того, в публікації були коментарі 12 різних осіб та використано 6 цитат офіційних осіб, що не суперечили коментарю військового.

Отже, коментар мав законну мету і мотив. Але чи мав право військовий розмовляти з журналістами без попереднього дозволу керівника? Чи може коментар журналістам призвести до дисциплінарного стягнення, тобто чи є порушенням спілкування військового з журналістами без дозволу керівника?

Європейський Суд з прав людини зауважував у своїх рішеннях, що «стаття 10 не зупиняється біля воріт армійських казарм». Якщо військовослужбовець не закликає до непокори чи насильства, а його слова не виходять «за межі простого обговорення ідей», за визнанням Суду, це «толерується в армії демократичної держави, так само, як і в суспільстві, якому ця армія служить. Необхідність підтримки військової дисципліни сама по собі не є достатньою підставою для будь-яких обмежень свободи вираження поглядів». У справі «Йокшас проти Литви» Суд заявив, що, хоча Договірні держави можуть на законних підставах обмежувати свободу вираження поглядів у тих випадках, коли існує «реальна загроза» військовій дисципліні, але вони не можуть застосовувати такі обмеження просто для того, щоб перешкодити вираженню поглядів, навіть якщо вони спрямовані проти армії як інституту.

Концепція «громадяни у військовій формі» закріплена у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, Конвенції захисту прав людини та основоположних свобод, Кодексі поведінки стосовно військово-політичних аспектів безпеки, підписантом яких є Україна. Договір про Європейський Союз (стаття 6) також містить положення про повагу до прав людини, які гарантовані Конвенцією захисту прав людини і основоположних свобод без виключень щодо військовослужбовців. Це щодо євроінтеграції.

Це регулювання закріплено і законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Так, стаття 2 Закону прямо встановлює заборону обмежень прав військовослужбовців «Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України».

Жоден підзаконний нормативний акт, зокрема наказ №73, не може забороняти військовослужбовцям спілкуватися з журналістами, чи обговорювати необхідні реформи армії, зміни у законодавчих актах або їх застосуванні, висловлювати свої скарги і пропозиції. Навіть поширення державної таємниці, якщо це необхідно для захисту прав людини, наприклад, права на життя, теж не становить правопорушення відповідно до закону «Про державну таємницю».

Обмеження прав на вільне вираження та поширення інформації може бути встановлено виключно законом. Закон не встановлює таких заборон, як: «утримуватися від надання інтерв’ю (коментарів) представникам засобів масової інформації; надавати інтерв’ю (коментарі) тільки з дозволу відповідних керівників...» Тому наказ в цій частині не відповідає Конституції та законам України, так само, як і притягнення до дисциплінарної відповідальності на підставі такого наказу. Дисциплінарне стягнення без достатніх підстав для обмеження права військового на свободу слова і поглядів підлягає скасуванню.

У квітні 2006 року Парламентська асамблея Ради Європи звернула увагу держав-учасниць: «Не можна очікувати, що військовослужбовці будуть дотримуватися норм гуманітарного права і прав людини, якщо в самій армії повагу до прав людини не гарантовано» (Рекомендація ПАРЄ 1742 (2006).

Верховний Суд США дотримується тієї ж позиції: «наших громадян у військовій формі не можна позбавляти основних прав лише тому, що вони не ходять у цивільному одязі» (справа «Chappell v. Wallace»).

Таким чином, очевидно, що необхідно внести зміни щонайменше у Додаток №1 до наказу Головнокомандувача Збройних Сил України №73 від 03.03.2022р. «Про організацію взаємодії між Збройними Силами України, іншими складовими сил оборони та представниками засобів масової інформації на час дії правового режиму воєнного стану» для приведення його у відповідність Конституції і законам України та міжнародним зобов'язанням України.

Також, з огляду на численні звернення військовослужбовців та очевидну безпідставність дисциплінарного покарання військових за спілкування з журналістами, було б справедливо направити звернення від народних депутатів (можливо, Олексій Гончаренко, який коментував цю справу, або Volodymyr Ariev з досвідом журналіста і почесний член ПАРЄ) та/або Уповноваженого з прав людини Дмитро Лубінець щодо поновлення на посадах військових, які заявляли про їх переведення на нижчі посади за спілкування з журналістами, порушення наказу №73. І, безумовно, військові не повинні боятися давати інтерв'ю, а журналісти звертатися до безпосередніх учасників подій.

І для порівняння: «Статья 7 Закона российской федерации «О статусе военнослужащих» гласит, что, реализуя право на свободу слова, военнослужащие не вправе разглашать государственную и военную тайну, обсуждать и критиковать приказы командира. В Литве право на свободу выражения мнения включает и право делать публичные политические заявления с критикой лиц, избранных демократическим путем на государственные посты (парламент, президента или правительство), или заявления, выражающие политические требования к государственным институтам. Ограничения всех свобод предусмотрены лишь в той мере, в какой это необходимо для обеспечения исполнения военных обязанностей и порядка в вооруженных силах, а также в той мере, в которой это совместимо со службой».

«Оскільки свобода слова – це самовираження, комунікація і взаємодія, то збройні сили можуть мати користь з її просування, адже це може сприяти покращенню морально-психологічного стану та підвищенню прозорості воєнної організації» (Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ) Граціелла Павоне).

Тетяна Котюжинська, facebook.com

Фотоколаж informator.ua