​Воєнний стан VS стан війни в Україні: між юридичною імпровізацією та політичною безвідповідальністю

Понад три роки триває відкрита, повномасштабна війна російської федерації проти України. І понад десять років — від часу окупації Криму й початку бойових дій на Донбасі — українська держава живе в умовах гібридного конфлікту, що давно вийшов за межі «антитерористичної операції». Проте навіть зараз, у 2025 році, в Україні не оголошено стан війни. Натомість діє продовжений воєнний стан — режим, що має внутрішній характер, але уникає важливих зовнішньополітичних і юридичних кроків. Це рішення влади вимагає серйозної критичної оцінки.

Юридичні підстави і реалії війни

Відповідно до ст. 106 Конституції України, Президент України має право подати до Верховної Ради подання про оголошення стану війни. Ст. 85 Конституції надає парламенту повноваження ухвалити це рішення більшістю голосів. Закон «Про оборону України» визначає, що в разі збройного нападу або агресії держава має оголосити стан війни та організувати оборону. Однак з 2014 року ці механізми не були задіяні. Формально держава використовувала режим «АТО», потім «ООС», а з 24 лютого 2022 року — запровадила воєнний стан указом Президента №64/2022, який Верховна Рада підтримала 300 голосами. Станом на 2025 рік, воєнний стан продовжено вже понад 11 разів.

Процедура воєнного стану передбачена Законом №389-VIII «Про правовий режим воєнного стану». Вона складається з таких етапів:

Рада національної безпеки і оборони подає пропозицію;

Президент видає указ про введення;

Верховна Рада затверджує указ протягом 48 годин;

Після цього режим набуває чинності на визначений строк.

На відміну від стану війни, який юридично означає визнання війни між державами та запускає міжнародно-правові наслідки (розрив дипломатичних відносин, застосування Женевських конвенцій, право на репарації), воєнний стан має внутрішньодержавний характер і більше пов’язаний із обмеженням прав громадян та мобілізаційними заходами.

Стан війни, відповідно до ст. 4 Закону «Про оборону України», оголошується Верховною Радою на підставі подання Президента в разі збройного нападу або для виконання міжнародного договору про спільну оборону. Водночас, в Україні жодного разу стан війни не було оголошено ні в 2014, ні в 2022 роках, попри наявність очевидного збройного нападу московитів. Оголошення стану війни — це не лише формальність. Це — зміна логіки функціонування всієї держави. І саме тому частина політичної верхівки чинить мовчазний саботаж.

Чому чиновники не хочуть оголошення стану війни: глибинні причини та особисті ризики

1. Втрата політичної гнучкості. Після оголошення стану війни вже не можна грати в обидві сторони: вести війну і паралельно — переговори чи «діалоги з партнерами». Будь-який відступ стане офіційною капітуляцією.

2. Особиста відповідальність. Прийняття стратегічних рішень у стані війни — це юридична відповідальність. Немає простору для «політичної доцільності». Є результат — або провал.

3. Примусова мобілізація силовиків. Частина МВС, СБУ, митників, прокурорів — досі не задіяна в бойових діях. У режимі стану війни вони зобов’язані брати участь у обороні. Це зруйнує зручну внутрішньосистемну «ієрархію лояльності».

4. Перехід економіки на воєнні рейки. Це означає кінець звичних схем «мирних» тендерів і зловживань. Держпідприємства мають почати працювати на війну, бізнес — підпорядковуватись мобілізаційним завданням.

5. Кінець кулуарного управління. Режим стану війни — це посилення Генштабу, а не Банкової. Рішення мають прийматись публічно, відповідально і в рамках воєнної логіки.

6. Перезапуск владної архітектури. Новий уряд, воєнний кабінет, парламентський контроль — усе це означає втрату позицій для багатьох фігур в Офісі Президента та уряді.

7. Загроза політичного майбутнього. У мирний час можна нести відповідальність вибірково. У стані війни — усі дії фіксуються історією.

Таким чином, саботаж оголошення стану війни — це спроба зберегти контроль над системою без необхідності звітувати за результат. Це зручна позиція для тих, хто хоче виглядати патріотом, не ризикуючи нічим. І саме ця позиція є стратегічно руйнівною для країни.

Історична відповідальність і моральна невизначеність

У лютому 2022 року був зареєстрований законопроєкт №7114 про оголошення стану війни з росією. Але його… зняли з реєстрації. Це був політичний акт боягузтва. Страх взяти на себе історичну відповідальність. Страх дати народу чесну правду: ми у війні.

Чи можливо виграти війну, не визнавши її юридично? Формально — можливо. Але стратегічно — це постійне ухилення від повного навантаження держави.

Висновок:

Україна має бути чесною — перед собою, перед союзниками, перед історією. Ми не просто в умовах воєнного стану — ми в стані справжньої, жорстокої війни. І мусимо називати речі своїми іменами.

Формальне невизнання стану війни демобілізує не лише суспільство, а й саму державну машину. Досі немає реальної мобілізації військово-промислового комплексу — натомість існує залежність від західної зброї. Досі значна частина силових структур не задіяна на фронті. Бюджет і уряд працюють у парадигмі мирного життя: закупівлі, піар, «розбудова».

Це стратегічно небезпечно. Без юридичного стану війни частина ресурсів залишається поза зоною мобілізації. Бізнес, ВПК — не переведений у режим оборони. Освіта, наука, управління — не перебудовані. Політична система — заблокована, але не зорієнтована на перемогу.

Стан війни — це не формальність. Це стратегічний хід держави, яка хоче вистояти.

Владислав Смірнов, facebook.com

Фото зі сторінки ФБ Владислава Смірнова