​У пошуках втраченого кумира

У неділю, 29 квітня в музеї шістидесятників по вулиці Олеся Гончара, 33 відзначено 100 річчя державного перевороту колишнього царського генерала, а згодом командувача Першого українського корпусу Української Народньої Республіки Павла Скоропадського - нащадка древнього роду Скоропадських, про одного з яких згадав Тарас Шевченко:

«Потомок гетьмана дурного
І презавзятий патріот».

Але чого тільки не проростає на гілках генеалогічного дерева – і доброго і злого! Зрештою, кожен відповідає за себе, а не за врожай на тому «древі».

Не знати, що саме пов’язує діяльність українських правозахисників з пам’ятю гетьмана Павла Скоропадськорго, уродженця Вісбадена (Німеччина), згодом генерал-майора його величності Миколи Другого, і, нарешті, авторитарного семимісячного правителя України, яко «помазаника Божого», але мені довелось не без подиву бути присутнім на урочистостях на честь гетьмана «всієї України», якого зусиллями російського церковного ієрарха Антонія Храповицького мали б «помазати на царствіє» в Україні за прикладом московських самодержців з метою утворення чергової європейської монархії. І це у вільному колись козацькому краї, де ніколи не було чути щось про спадкових царів!

Наші шляхи до Європи почалися ще на початку двадцятого сторіччя, коли захитався і впав не один самодержавний трон, а ми, прихопивши під пахвою самодержавну корону, готові були попхатись в нову хату народів зі старими віниками - щоб зусиллями новоспеченого на німецьких багнетах «помазанника Божого» - повернути Україну в благословенне лоно росії, що і було б зроблено, якби не Українські січові стрільці Євгена Коновальця в чисельності у 1200 багнетів, які вщерть розбили п’титисячне військо російських офіцерів та юнкерів «гетьманців» під станцією Мотовилівка, втративши у запеклому бою разом із сотниками Загаєвичем і Черником ще 17 стрільців, похованих з почестями у Маріїнському парку Києва, могили яких були розкидані, а пам’ять заборонена окупаційною владою кремля. Революція у Німеччині змусила німецькі війська покинути Україну, і одразу могутня постать Гетьмана перетворилась на звичайну пафосну політичну ляльку.

Кажуть, що історія не має умовного способу з вживанням рятівного «якби», проте саме з нього і розпочинається історичний аналіз минулого.

Погляньмо, що чекало б на Україну в разі вигнання більшовиків і підйому над кремлем російського трикольору з двоглавим орлом? - це шлях авторитарного правителя з «Божої ласки» гетьмана – імператора Павла Скоропадського - котрий знову не просто повторив би історичну помилку-надію на «єдиновірний православний нарід Московії», - а вже свідомо, задля власних амбіцій у вигляді власника трону, став би в почесній варті біля імператора всеросійського, готовий передати владу власному синові Данилу, яко «спадковому гетьманичу»! А кому це не сподобалось би, як от Симонові Петлюрі, то у Лук’янівській в’язниці знайшлося б трохи місця.

Згадаймо Шевченківський вирок: «Доборолась Україна до самого краю!».

Мої спроби хоч якось навернути заходи громади до аналізу історичних подій наштовхнулись на уперту позицію славити діяння гетьмана понад усе за допомогою пісень і читання віршів українських поетів, які починали із вітання державності незалежної України, а скінчали фальшивим пафосом панегіриків комуністичним організаторам голодомору і масового винищення українців.

…Хор «Гомін» ім. Леопольда Ященка співає, молодь декламує вірші, за які ще не так давно ішли на більшовицьку каторгу, серед них – вірш раннього Павла Тичини « На Аскольдові могилі поховали їх» - присвята Героям Крут - та вірша , теж молодого на той час, Володимира Сосюри про теж молодого українця, розстріляного більшовиками, що потім, пізніше, нема де правди діти, було перероблено поетом «навпаки» на «комсомольця», розстріляного «самостійниками». Що зробиш, доводилось крутитись у більшовицькій м’ясорубці, як мусі в окропі. Та й Тичині прийшлось не з медом, коли після надзвичайної сили «Сонячних кларнетів» довелося, щоб вижити серед моря крові, бруднити руки у панегірику «Партія веде!» на фоні голодомору і небаченого кривавого комуністичного терору.

Я слухав, а мені, мов дражнячи, озивались тичинині вимучені сміхотворні до жалю рядки розгубленого і заляканого поета:

«В Європи серце тьохкає,
От вирветься, от – от,
Фашист у битву тьопає,
Свистить, мов ідіот».

А з інститутських років пам’ять єхидно підказувала ще й студентські пародії:

«На городі трактор - дир,
Я в колгоспі бригадир!
В лавці продається сир,
Миру – мир!»

Бідні поети, яких переїхало колесо московської комуністичної диктатури!

Я слухав, а в душі озивалися неперевершені сосюрині слова моєї улюбленої поезії:

«Зеленіють жита, і любов одтцвіта,
І волошки у полі синіють,
Од дихання мого
Тихиймак обліта,
Ніби ім’я печальне: «Марія»…

І, хоч сльози при згадці щемливих рядків набігали мені на очі, та паскудна пам’ять не вгавала:

«…коли повстали ми і йшли Петлюру бить!» - це слова бійця Української незалежної республіки Володимира Сосюри , який служив в особистій охороні Головного отамана і з боями пробивався до нього з більшовицького оточення, разом з ним відходив за кордон, та… повернувся собі на муку і ганьбу, рятуючись від більшовицької кулі у «психушках», а щоб і собі плисти рікою «збільшовиченої ери», навіть вибухав у власних статтях – відповідях українському поету – емігранту Євгену Маланюку образливими випадами в бік пам’яті такого колись улюбленого Сосюрою Головного отамана Симона Петлюри.

Я підспівував, як міг, хору «Гомін», який співав не для когось – бо публіки у звичайному розумінні не було, - співали «для себе», потім слухали і дивились набір діапозитивів про все того ж Павла Скоропадського від раннього дитинства і до втечі за кордон у німецькому вагоні, - все було підготовлено паном Василем Руденком – організатором свята – невтомного ентузіаста від громадського об’єднання Організації українських націоналістів – державників, заснованої покійним Павлом Дорожинським.

Чом їм так дався отой гетьман – невдаха, котрий розігнав Центральну раду – автора проголошення самостійної і ні від кого незалежної України , той, що арештував і кинув до в’язниці Симона Петлюру, та, напевне, не лише одного його?

Щось не чути на сьогодні навіть згадок про українця , генерал-майора царської армії , командувача Першим українським корпусом генерал-майора Якова Григоровича Гандзюка (який змінив на цьому посту генерал-полковника Павла Скоропадського) і його побратимів генерала Якова Васильовича Сафонова, росіянина, москвича, які разом з начальником оперативного відділу, полковником Олександром Титовичем Гаєвським були розстріляні окупаційним московсько-більшовицьким військом Муравйова 9 лютого у дворі Київського військового інженерного Олексіївського училиша (сьогодні це Ліцей ім. Богуна) за відмову перейти на бік червоних окупантів: « Виходжу на розстріл першим!» - така була відповідь командувача Першим українським корпусом Якова Гандзюка у відповідь на принади більшовицької пропозиції. Із прикрістю слід додати, що про цей трагічний, унікальний за мужністю і принциповістю випадок, не знають навіть у самому Ліцеї, і це на фоні панегіриків Павлу Скоропадському, котрий змушений був за умов загальної ненависті до нього зріктись «трону» і разом з союзниками – кайзеровськими військами – накивати п’ятами до Німеччини, де вперше побачив білий світ!

А що нам відомо про «Чорних запорожців», про Петра Д’яченка, про криваві бої Українських січових стрільців? Чому у нас звичка до обожнювання переважає над правдивою оцінкою явищ і особистостей?

Перераховують значні заходи, здійснені Павлом Скоропадським задля зміцнення Української держави, і це, дійсно, справедливо: заснування Української академії наук, українських університетів та гімназій, впровадження вагомих державницьких заходів, що на фоні демократично-безвільної Центральної ради вигідно відрізняло пана Гетьмана від щиросердних балакунів. Проте, слід нагадати з історичної минувшини небезпеку покладати на окремі особистості турботи, які мали б охоплювати всю націю, оману від зачарування широкими і далекосяжними, часом небезпечними для загалу заходами неконтрольованого діяча, і наслідки для країни – бути втягненою до небезпечних авантюрних планів, що за мить перекреслювали всі такі обнадійливі сподівання на «надгероя». Історія рясніє іменами «верховних правителів» від тиранів древності і до імен Наполеона, Гітлера, Муссоліні, Леніна, Сталіна, Полпота, Іді Аміна.

Ось зважимо на визнання з боку генерала Денікіна – російського монархіста і ненависника України:

Генерал Денікін про Скоропадського (інтернет в українському перекладі)

«Я викликав до себе генерала Скоропадського і запропонував йому стримати різкий хід українізації та, зокрема, відновити права командного складу або відпустити його з корпусу. Майбутній гетьман заявив, що про його діяльність склалася хибна думка, імовірно, за історичним минулим роду Скоропадських; що він істинно російська людина, гвардійський офіцер і зовсім далекий самостійності; виконує тільки покладене на нього начальством доручення, якому сам не співчуває…»

Немає сумніву, що після можливого захоплення Денікіним москви пан Гетьман не змінив би власної самооцінки і став би в пригоді «єдіной і нєдєлімой».

При всіх на той час помітних заходах у розбудові Української держави Гетьмана Павла Скоропадського слід, напевно, пам’ятати про кінцеву мету подібних починань: жодні з них не виправдовують повороту керівника держави до російської імперії – катівні України, незалежно від створених нам заходів державного порядку. До прикладу, слід нагадати, що заснування Київського університету ім. Святого Володимира за наказом імператора Миколи Першого аж ніяк не дозволяє занести його у «святці» борців і розбудовників незалежної України.

Інформація з інтернету про завершення долі Гетьмана Павла Скоропадського: 16 квітня 1945 року, під час бомбардування англо-американською авіацією станції Платлінг, що поблизу Мюнхена в Баварії, був смертельно поранений. Помер Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року в лікарні монастиря Меттен. Похований у місті Оберстдорфі в родинному склепі Скоропадських.

Несподівана смерть позбавила Павла Скоропадського в разі приходу радянських військ незавидної долі Василя Вишиваного або пана Христюка – міністра Внутрішніх справ УНР - від жалюгідної долі бути закатованим у в’язниці або померти біля табірної тачки у ГУЛАГу.

Олесь ГРИБ

Меморіал у Києві із зображенням Павла Скоропадського. Фото na-skryzhalyah.blogspot.com