​Деполітизатори

Вчорашнє комунізоване суспільство пішло в небуття разом з такою гострою і непохитною вимогою, як визначення: «бійці ідеологічного фронту», куди заганялось все, що мало хоч якусь причетність до соціальної свідомості, в яку і я, випускник театрального інституту, згодом актор і режисер, мав необережність потрапити та ще й на самісіньку передову, що називалась УТ - українське телебачення - і де я по семи роках праці був оголошений «антирадянською людиною», злочин якої полягав у невідвідуванні ідеологічних лекцій, від яких мене нудило, і, головне, з політично-кримінальною характеристикою: «не їздить до колгоспів!»

І це була свята правда: я був злочинцем, хоч і не виступав з політичними заявами, не писав доносів, не звертався до іноземного радіо чи антирадянських газет, бога ради!... ні, я спочатку з виглядом зацікавленого ідіота радянського штибу дізнавався про місце збору, звідки нас - працівників телебачення - відправляли автотранспортом на сільськогосподарські роботи, а потім просто не приходив.

Ні разу.

І так - сім років.

І хоч би раз! Ні і ні!...

Не знати, як вже там обходились без мене «колгоспнички» - так нас улесливо іменували організатори і натхненники «збільшовиченої ери».

Я спокійно сказав собі: «Здохну, а не поїду».

Здохнути не здохнув, але, щоб уникнути неприємностей політичного характеру, мусів накивати п’ятами з політичного закладу, котрий я подумки іменував на німецький зразок не інакше як «поліцайпрезидіум», особливо від того часу, коли керівництво редакції для дітей та юнацтва очолила худа, мов тріска, дерев’яно-сувора «партайгеноссе» Інна Жукова («маршал Жуков» - позаочі), котра сама на колгоспну панщину не їздила з огляду на особливий керівний статус, але грамоти за прояв політичної «бдітєльності», напевно, зберігає і досі.

Щось я їй впав в око.

Ну нехай би вона ще знала про моє дитинство, що розпочалось з радянського концтабору «Дмитрівлаг» під москвою, куди був запроторений мій батько за професією лікар-невропатолог, так – ні! ( Батька «замели» з харківської лікарні після першого грудня 1934 року в зв’язку з убивством Кірова, як «заметали» всіх підряд, яким той діяч і не снився.)

Ні, щось таки оцю «бійця…» (як це сьогодні на вимоги гендерної рівності –«бойцицу», чи «бойчиху»?) ідеологічного фронту» муляло в моїй особі. Ану б довідайся оця ідеологічна висушена вобла про історію моєї матері – теж лікарку за фахом – яка, взявши мене, однорічну дитину, подалася вільнонайманою до концтабору, аби бути разом з батьком, - то мала б від керівництва УТ дорогоцінних грамот, що стачило б на обклейку кімнат замість шпалер!

Ні, бога ради, я ніколи не був «антирадянщиком», я навіть до комсомолу вступив добровільно одразу після війни, бо пережив з мамою і бабусею голод і холод німецької окупації в Харкові (який німці двічі брали з боями і двічі мусіли відступати), а потім ми рятувались від голоду по селах Полтавщини, де нас виручала лікарська професія моєї матері, і, що найбільш збереглось в моїй пам’яті – зустріч дорогою через лісову посадку наших – рідних! – людей у військовій формі з незвичними для нас, радянських людей, погонами і медалями за Сталінград! Як ми плакали, обіймаючи своїх дорогих, а ті просили ридаючих людей не затримувати їх, бо неподалік за лісом починався бій. Дорогі мої! Я і досі не можу стримати хвилювання! Ви навік залишилися у моїм серці і свідомості… щоправда остання категорія – ота капосна «свідомість» - постійно висуває свої непрохані вимоги попри сентиментальність і сльозаві хлипання:

1946 чи 47 рік, райцентр Рівненської області - Червоноармійськ (тепер відновлена назва – Радивилів!). На прохання райкому комсомолу я з друзями з охотою подався до комбайну на нічний обмолот хліба, все-таки якась розвага серед літніх шкільних нуднуватих канікул! Вже ж ми напрацювались! Вже ми набігались та накачались з реготом в обмолоченій соломі, доки гримів комбайн і сипалось на землю нікому не потрібне зерно! І не сором за дитячі пустощі допікав мене, а пізніше відкриття: нас, дітвору, залучили до обмолоту не з педагогічною метою, а замість силуваних до колективної праці селян, які спокійно спали собі по домівках. Вони - діти полів і городів - не хотіли працювати біля святої роботи – біля хліба, з якої будівничі найсправедливішого суспільства зробили політичний примус часів кріпаччини! Ось чому, виявляється, нас кинули «на прорив!» Так оце і є «нове суспільство» і класова свобода від експлуатації?

З того часу я і сказав собі – краще здохну!

Могло б здатись нісенітницею поворот нашого сьогоднішнього життя від примусової кріпацької ідеології до вимог деполітизації і, в першу чергу, навчальних закладів, якби обидва заходи – насильство і свободу - не очолювали часом одні і ті ж люди – назвемо їх «деполітизаторами». Так, до прикладу, «деполізувати» всі культурно-просвітницькі заходи Київського палацу ветеранів (Бастіонна, 11) заходився заступник директора, відставний офіцер радянського флоту з високим почуттям відповідальності Віталій Литвиненко, власник портрета Йосипа Сталіна, зображення якого незмінно знаходилось на робочому столі ветерана, звичайно, до офіційної заборони нацистської та комуністичної ідеологій. З того часу на сцені Палацу лунали лише народні побутові пісні та уривки з повісті Нечуя-Левицького «Баба Параска та баба Палажка», перемежовані заходами відзначення пам’яті борців «за нашу совєцькцую родіну». Решті політичним екстремістам - типу Печерського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів, що власними фільмами про беззаконня радянської влади та боротьбу учасників Майдану з режимом януковича, - сказали «зась!» Забороняємо! Ми - за деполітизацію! І це дякуючи новому керівникові Департаменту соціальної політики КМДА Юрію Крикунову, якй всупереч інтернетній балаканині про його фінансові афери – як тільки прокуратура дозволяє подібні публікації! – грудьми став на захист курсу деполітизації! І нехай собі український суд порпається у статтях закону, ми – деполітизатори!

Що вже й говорити про неймовірний вклад у справу позбавлення українського суспільства тяжких вериг політики силами колишнього ректора Київського національного економічного університету (КНЕУ) по Проспекту перемоги, 54/1 та його заступника – і теж колишнього викладача марксизму-ленінізму (не будемо тривожити їх пам’ять нагадуванням прізвищ!), їх би – на п’єдестал деполітизації - так ні, бач, ніяк українське посткомуністичне суспільство не позбудеться ненависної політизації, а так же добре жилось без неї! І, напевно, саме за війну проти небезпечної політичної діяльності колишній Президент України Віктор Ющенко надав колишньому ректорові КНЕУ грандіозного звання Герой України, бо тільки український Герой міг би наказати зірвати зі стіни КНЕУ явно політизований непотріб – пам’ятну дошку на честь підняття над тодішнім КІНГом (Київський інститут народнього господарства) блакитно-жовтого прапора Української Народньої Республіки 1 травня 1966 року руками робітника Віктора Кукси та його товариша студента КІНГу Георгія Москаленка. Ні, ні, справа не в самому прапорі – ми не «проти», ми, навіть, - «за»! – але писати у тексті пам’ятної дошки слова про московсько-більшовицьку окупацію України 1918 – 20 роках, це вже, вибачте, нічим не прикрита політизація навчального процесу нашого університету! (Куди тільки дивився Інститут історії Національної академії наук, затверджуючи таку неприкриту політику!)

Шляхи деполітизації незбагненні! Тільки що подолали «політизовану дошку», як посаду ректора КНЕУ за конкурсним відбором посів професор Дмитро Лук’янченко, котрий разом з поетом Дмитром Павличком домоглися поновлення меморіальної дошки з тим таки «політизованим» текстом про московсько-більшовицьку окупацію, що так співзвучна з подіями на Південному сході України. Чи то помилився колектив КНЕУ, чи путін допоміг?

Дошку готують поновити 1 листопада 2018 року. Режисер заходу і художник першої деполітизовано-зірваної дошки Олесь Гриб (архітектор С.Таужнянський) разом зі своїм сценарієм проведення театралізованого свята визнаний занадто «націоналістичним» і несумісним з політикою деполітизації КНЕУ, оскільки за повідомленням керівника культурно-масової роботи Дани Бабчук, студенти КНЕУ відмовляються читати вірші Дмитра Павличка (ну як не згадати крилате: «весь советский народ!») про підйом державного прапора України над москвою 24 серпня 2014 року, що може образити росіян. Боротьба з політизацією триває.

Олесь ГРИБ

Прапор, який здійняли над тодішнім КІНГом Георгій Москаленко та Віктор Кукса. Фото ukrnationalism.com