​Знахабнілі представники слуг народу: урвати хоч що, хоч де, особливо гробові

Нещодавно адвокат Криворучко повідомила, що чоловік, котрий кинув свого сина ще дитиною, згадав про існування сина, коли той загинув, а тому пішов судитись з онукою та раптом помер. Можливо, то – карма. Однак ситуацій нині в країні, коли велика кількість людей, котрі не згадували ніколи про своїх дітей чи батьків, наразі враз будуть удавати з себе люблячих родичів та, претендуючи на гробові 15 мільйонів, буде відбуватись дедалі більше, бо бідні родичі – не цікаві, а мертві, але з можливістю відкусити собі від їхньої смерті хоч шматок у вигляді мільйонів – одразу стають найріднішими. І такі люди починають удавати з себе найрідніших, без яких померлий не міг й існувати, бо його так любили і обожнювали.

Історія, яку сьогодні розслідує редакція «КЗ», теж з цього розряду, коли після загибелі військовозобов’язаного одразу намалювались родичі, які, як виявилось на похованні, все своє життя обожнювали покійного, особливо особа, котра називає себе сином покійного і яка, поки зацікавлені знімали хлопця на відео, кидалась до гробу покійного, хоча до смерті людини не бачилась з покійним з 2017 року і не сильно переймалась його існуванням. Зате після того, як людина загинула, на месенджер покійного почали надходити усілякі дзвінки типу від родичів.

Хоча, про все по порядку.

Випадок, про який піде мова, розпочався в далекому 2021 році. Тоді, ще живий Мироненко Вадим, у липні 2021 року звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом про виключення з актового запису про народження дитини даних про батька дитини, про що і було відкрито провадження за правилами загального позовного провадження.

Як вказано в одній із ухвал судді Голосієвського суду м. Києва, звернутись до суду його спонукало те, що «вперше він побачив документи на дитину в 2019 року в приміщенні суду, коли відповідачка подала позов про стягнення з нього аліментів. У 2021 році після розмови з відповідачкою у нього виникли сумніви щодо свого батьківства, оскільки їх життя не було тривалим, а дитина не схожа на нього». Тобто: відповідачка з дня народження дитини не претендувала ні на аліменти, ні на увагу Мироненка, аж враз згадала про нього в 2019 році. Тож Мироненко не просто подав позов, а й наполягав на проведенні експертизи ДНК, що є логічним кроком у подібних справах.

Здавалося б, що тут такого? Проводиться експертиза і батьківство або доводиться, або спростовується. Та й в ухвалах судді Голосіївського районного суду м. Києва К.В. Машкевич по справі 752/18154/21 (провадження № 2/752/2873/22) неодноразово можна зустріти, що експертиза призначалась, однак з незрозумілих причин, і зовсім не з ініціативи Вадима Мироненка, сама експертиза не відбувалась. І це за умови, що в матеріалах тієї справи вказано, що відповідача повідомляли про проведення належним чином.

Тож, не дивно, що пройшовши певні кола пекла, не зумівши викликати на експертизу колишню співмешканку та її дитину, Мироненко Вадим Віталійович суд виграв і заочне рішення 16.10.2023 було винесене на його користь.

Здавалось би, це рішення набуло законної сили, оскільки не було оскаржене у передбачений строк. А відповідачка навіть сплатила колишньому співмешканцю судовий сбір.

Але потім, всупереч пропуску всіх можливих термінів, з’являється заява про перегляд цього рішення. І все та ж суддя К.В. Машкевич, попри шалене запізнення і визнання матір’ю дитини програшу суду (що доводиться стягнутим судовим збором на користь Вадима Мироненка), раптом знаходить можливість «відновити» строк, скасувати заочне рішення і знову повернути справу на розгляд. Хіба не є підозрілим, коли певні сторони отримують виняткові умови, а суд стає інструментом реалізації їхніх інтересів?

І саме з того періоду часу ця справа починає нагадувати класичну судову аферу, що побудована на зловживанні процесуальними правами та маніпуляціях із судовими рішеннями однією зі сторін. Звісно, скасування заочного рішення відповідно до статті 284 ЦПК України можливе. Пропущений строк на подання заяви про перегляд заочного рішення формально обмежений 30 днями з моменту отримання рішення, але якщо відповідач доведе, що не знав про рішення або не отримав його вчасно, строк може бути поновлений. Тож, матір дитини, така собі Г, і скористалася цим, заявивши, що не отримувала рішення. І суддя пішов їй назустріч, хоча заява була подана із великим запізненням. Що там за поважні причини були у мадам Г, сказати важко, та й суддя на власний розсуд вирішує, чи є причина достатньо вагомою. Але у цьому випадку суддя К.В. Машкевич, забувши усі свої попередні ухвали по у неї ж виграній справі, йде на відновлення термінів.

Проте, перш ніж продовжити історію, варто подивитись на особу цієї співмешканки Мироненка, яка і не приховує, що не лише поділяє погляди слуг народу, що крадуть все, що рухається, а й сама зазначає на своїй сторінці у ФБ, що дотична до них і 95 кварталу, що характеризує її як людину, яка відкрито асоціює себе з політичним угрупованням, відомим своїми корупційними скандалами та маніпуляціями. Це ставить під сумнів її добросовісність та реальні мотиви у боротьбі за спадщину Мироненка, оскільки її поведінка і риторика більше нагадують бажання використати можливі особисті зв’язки для досягнення власних цілей, а не прагнення справедливості чи захисту інтересів своєї дитини.

Однак постає питання: чому ж, замість того, аби спокійно і впевнено пройти експертизу і довести стовідсоткове батьківство, мадам Г. йде на затягування процесу, використовуючи усілякі юридичні шпаринки, уникаючи викликів до суду, але при цьому у месенджері повідомляючи колишнього співмешканця, що він «може не підтертись своїми повістками»?

З усього виходить, що на повірку намалювалась класична тактика ухилення, яку часто використовують у справах, коли один з учасників процесу точно знає, що правда може бути не на його боці, але з певних причин починає затягування процесу, бо хоче викрутити в інший варіант щось, або затягнути час.

Але найогидніше почалось після загибелі Вадима Мироненка на фронті. Двадцятого грудня 2024 року людина гине, 28 грудня її ховають (а колишня співмешканка з сином на похованні влаштовують шоу, коли дитина, яка не бачила покійного більше семи років і не цікавилась ним, на похороні під відео кидалась до труни), а вже до кінця грудня представник мадам-служки Г , адвокат Хомич… подає до Обухівського ТЦК заяву, з відповіді на яку начальник Обухівського ТРЦК повідомляє, що мадам Г, як представниці неповнолітнього для подання заяв на виплати грошової компенсації треба прийти до ТРЦК. Відповідь від Андрія Коваленка, начальника Обухівського ТРЦК датована 9 січня 2025 року.

Тобто: людину ще не встигли поховати, у покійника ще ноги не охололи, а мадам, котра точно знає, що покійний не визнавав її сина і наполягав на проведенні експертизи ДНК, замість доведення рідства через експертизу, почала продавлювати гроші юридичними шпаринками. Правило просте: син - не син, але якщо в свідоцтві про народження вказано, що покійний є батьком, то треба спробувати урвати гроші. А те, що покійний ще з 2021 року вимагав підтвердження того, що неповнолітній син мадам Г може бути і не сином - то все не має значення, бо 15 мільйонів самі себе не поділять.

Те, що вирішили заволодіти цими коштами, доводиться ще однією дією служки Г. Одинадцятого лютого 2025 року вона чимчикує до нотаріуса. І, проживаючи в Голосіївському районі столиці, чомусь їде до нотаріуса Л.В. Соловчук, офіс якої знаходиться за адресою Харківське шосе, 2. А будь-який киянин розуміє, що їхати в інший район на лівий берег до нотаріуса – не дуже зручно, особливо в години пік. Зазвичай, люди шукають нотаріуса ближче до місця проживання. Однак, якщо треба саме до потрібного нотаріуса, тоді така поїздка – зрозуміла. Бо дивно: копію свідоцтва про смерть вона також отримує у Дніпровському районі столиці. Чому? Бо є лапа, чи зв’язки?

Нотаріус не може не знати, що заява про прийняття спадщини повинна відповідати вимогам ст. 1269, 1270 Цивільного кодексу України та бути оформлена відповідно до Закону України «Про нотаріат». Закон не встановлює жорсткої форми заяви, але є певні вимоги. Заява має бути оформлена письмово та подана особисто спадкоємцем до нотаріуса або уповноваженої посадової особи. У заяві має бути чітко зазначено бажання прийняти спадщину – без умовних фраз, які можуть викликати неоднозначність. Нотаріус зобов’язаний перевіряти права заявника. Якщо є судовий спір щодо батьківства, нотаріус не може безпідставно визнавати особу спадкоємцем, доки не буде рішення суду. Також нотаріус має враховувати всіх можливих спадкоємців і заповіти. Якщо є інші особи, які мають право на спадщину (дружина, інші діти), їх не можна ігнорувати. Крім того, якщо є заповіт, то він має пріоритет перед спадкуванням за законом, якщо не буде визнаний недійсним.

Але от що цікаво: нотаріус не згадує про два заповіти, не згадує про судовий спір, і (що не відповідає нормі Цивільного кодексу) складає заяву з фразою: «цією заявою що спадщину я приймаю з чого б вона не складалась і де б вона не знаходилась, документи, що стосуються моїх спадкових прав, а також додаткові відомості щодо вирішення питання успадкування мною будуть надані пізніше». Формулювання «з чого б вона не складалась» є занадто загальним і не відповідає правовим вимогам, оскільки спадкоємець приймає не абстрактну спадщину, а конкретну масу майна померлого, тож нотаріус не переймалась, аби не було в заяві умовних фраз, які можуть викликати неоднозначність. Як і не побачила два заповіти, в одному з яких загиблий Мироненко заповідає своє майно сину Дмитру, який наразі живе за межами України, і «не знала», що ще, будучи живим, Мироненко отримує юридичне підтвердження того, що він більше не є батьком дитини мадам-служки Г, про що є заочне рішення від 16 жовтня 2023 року, яке нині ж і оспорюється колишньою співмешканкою, незважаючи на те, що з неї було стягнуто судовий збір за той суд і вона точно знала і про суд, і про те, що там відбувалось, але свідомо уникала проведення ДНК-експертизи, а сьогодні обрала шлях схематозу: тягнути час, створювати процесуальні хаоси, використовувати будь-яку можливість для скасування рішень, виграних іншою стороною, навіть якщо вони були законними й обґрунтованими.

Фактично, ця ситуація демонструє, як певні особи можуть роками оспорювати очевидні речі, використовуючи судову систему як поле для маніпуляцій. Головна мета – не встановлення істини, а виснаження іншої сторони, яка, зрештою, або втрачає можливість боротися, або просто зникає з процесу.

Але є ще одне припущення: окремим моментом стало те, що після смерті позивача мадам-служка Г. вирішила, що отримала додатковий аргумент для скасування рішення, адже, скоріш за все, вона була переконана, що загиблий Мироненко не перебував у шлюбі, а просто проживав з іншою жінкою, тож мадам Г, розуміючи, що юридично співмешканка не має певних можливостей і прав, вирішила, що раз Мироненка вже немає в живих, то виграну Мироненком справу треба скасувати і швидко вступати у спадщину. Ймовірно, вона вважала, що після його смерті ніхто не буде заважати їй переграти ситуацію на свою користь. І проблемою для неї стало те, що у справі з’явилася законна дружина, яка має законні підстави претендувати на спадщину або інші юридичні права. Тож виходить, що мадам Г. розраховувала, що після смерті Мироненка ніхто не буде оскаржувати її дії, але раптове відкриття про його шлюб порушило ці плани. Тож її нинішні кроки можуть бути спробою швидко змінити судове рішення, перш ніж законна дружина почне діяти. А українська судова система, яка дозволяє пізнє оскарження заочного рішення та ігнорування виконання експертиз, тільки сприяє подібним маніпуляціям. Усе це разом може бути поясненням, чому мадам-служка Г. намагається якомога швидше позбутися рішення, поки дружина не відійшла від горя втрати чоловіка.

Але у цій справі дивує навіть не мадам-служка Г., а, наприклад,поведінка судді Голосіївського районного суду м. Києва К.В. Машкевич, котрій, видко, не подобається, що у справу входить законна дружина. Вісімнадцятого березня 2025 року, з точки зору логіки, суд вдався до маніпуляції, використовуючи клопотання адвоката померлого, яке стосувалося лише зупинення справи до залучення правонаступників (а це – дружина покійного), аби задовольнити клопотання іншої сторони щодо призупинення справи до 20 червня 2025 року … до вступу у спадок, що виходить за межі первісного клопотання адвоката померлого. Якщо громадянка Г. дійсно була б зацікавлена в перегляді заочного рішення, що було на користь померлого, вона мала б наполягати на якнайшвидшому розгляді справи. Натомість вона подає клопотання про її зупинення, що прямо суперечить її ж інтересам, якби вони були щирими. Це лише підтверджує, що її реальна мета – не доведення батьківства в суді, а штучне затягування процесу, щоб обійти дружину у спадковому питанні, не проходячи ДНК-експертизу. А суддя, приймаючи таке рішення, або повністю ігнорує очевидну нелогічність дій позивачки, або ж свідомо грає їй на руку. Бо як інакше пояснити ситуацію, коли особа, яка мала б вимагати якнайшвидшого перегляду справи, раптом сама її гальмує, а суддя це підтримує? Однак замість того, аби продовжити розгляд, суд несподівано задовольняє ухвалу представника мадам Г. (прикриваючись і клопотанням іншої сторони, хоч те клопотання мотивувалось іншим, що і було ухвалено судом 18 березня 2025 року) про зупинення справи вже до 20 червня 2025 року. Це дає можливість іншій стороні уникати проведення ДНК-експертизи, затягувати процес і водночас намагатися обійти законну дружину у спадковому питанні. Виходить, що суд, фактично прикриваючи дії цієї сторони, створює підґрунтя для її вигідної юридичної позиції, хоча її первісна мета полягала в перегляді виграної померлим справи про виключення з батьківства.

Дивна і поведінка Андрія Коваленка, начальника Обухівського ТРЦК, котрий не мав права передавати документи третій особі без законних підстав. А оскільки законна дружина є спадкоємицею і правонаступницею, її повинні були повідомити про будь-які дії з документами загиблого. А так як передача документів відбулася без її згоди, це вже порушення прав спадкоємця. Тож дружина має повне право подати скаргу на дії посадовця та вимагати повернення документів та пояснень щодо їхньої передачі іншій особі. Не менш дивні дії і нотаріуса Л.В. Соловчук, котра ігнорує дружину, як правонаступницю та також сина Дмитра, ігнорує заповіти і завіряє заяву про прийняття спадщини з формулюванням щодо спадщини «з чого б вона не складалась і де б вона не знаходилась», яке є занадто загальним, тоді як заява про прийняття спадщини має бути конкретною та відповідати вимогам закону.

Але найбільше здивував Голосіївський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м. Київ ), котрий йде третьою особою по справі, оскільки замість неупередженого виконання своїх обов’язків фактично став на бік однієї зі сторін, необґрунтовано відмовляючись надавати витребувану інформацію, прикриваючись некоректним трактуванням норм щодо персональних даних. Така позиція не лише суперечить чинному законодавству, а й викликає питання щодо упередженості та можливого сприяння інтересам певних осіб у справі.

Проте є ще одне припущення, котре заперечує, що всі вищезгадані службові особи і нотаріус – тупі і не знають закону. І це припущення про створене організоване злочинне угруповання, котре хоче заволодіти 15 мільйонами гривень. А це вже – інша історія, яка підпадає під ст.190 Кримінального кодексу України.

Конфлікти і закони

Фото Конфлікти і закони