Юридична комедія України

Серед відомих шедеврів людської цивілізації, як от «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі та «Людської комедії» Оноре де Бальзака, українські комедіанти від юриспруденції посідають одне з визначних місць. І їх комедійна сутність зростає до гомеричних розмірів, як тільки котрийсь із законослухняних громадян патетично вигукне: «Тоді я звернусь до Суду!».

В емоційно піднесеній уяві середньостатистичного громадянина український суд постає в подобі мармурової богині Феміди із зав’язаними очима і терезами в руках, а меч правосуддя, за висловом О.Пушкіна, «скользит над равными главами». Але у посткомуністичній Україні відомий меч чомусь не проминає лише голови Гонгадзе, але організаторів убивства – вищих посадових осіб – дбайливо ховає від людського ока за дверима закритого судового процесу яко «державну таємницю». Не диво, що після свавільної юридичної розправи над вчорашніми Прем’єр-міністром Ю. Тимошенко та Міністром внутрішніх справ Ю. Луценком образ древньогрецької богині правосуддя нагло обернувся на переодягненого Кирєєва.

«Державний бандитизм» комуністичної влади (аналогія до ленінського визначення НЕПу як «державного капіталізму») виявляється живучим, від якого ми ніяк не можемо відмитись протягом двох десятиріч.

Тоталітарний синдром

В основу державного будівництва покладені прості і зрозумілі принципи - справедливі закони і забезпечення їх виконання.

Але вся історія цивілізації зав’язана на тому, що хтось когось дурить, ще й намагається загнуздати, щоб зробити його придатним до оранки. Вічно так продовжуватись не могло. Всупереч тиранії, що «волею неба» освячувала власне «право» на гноблення, спочатку несміло, а з плином часу все упертіше, в головах людей пробивається думка, що пригнічення і обдирання людини знахабнілим тираном немає нічого спільного з «вищими силами», що раб має природнє право на повстання. Якби тиранія середніх віків у Європі була обачніша і розуміла небезпеку вільної думки, висіти б Фомі Аквінському з зашморгом на шиї за подібні «дисидентські» думки: « Уряд тирана несправедливий, бо він прагне не загального блага, але тілько блага власного… і тому повстання проти такого тирана не має ознак бунту».

Доки тирани тішилися полюванням та придворними балами, людська неспокійна думка ХVI і ХVII  сторіч уперто пробивала собі право на загальне визнання. Джон Локк: «Якщо правитель не виправдовує довір’я людей, люди мають право і навіть зобов’язані припинити підкорятися. Отже: люди мають право на повстання» («Два трактати про державне правління»).

Але що далі після бунту, бунту, за пушкінським висловом, «бессмысленного и беспощадного»?

Локк і Монтескьє запропонували цілком раціональне вирішення: заберіть абсолютну владу з рук однієї людини і розподіліть її на три незалежні, але збалансовані гілки влади - законодавчу, виконавчу і судову. Поставте їх під громадський контроль.

Народ Сполучених штатів Америки так і вчинив: звільнившись від залежності Англії, він 1787 року скликав установчі збори, де і прийняв власну конституцію, яка діє вже протягом 226 років.

Революційна Франція прийняла подібну конституцію 1791 року з надзвичайно важливим застереженням: делегати установчих зборів не мали права обиратись до парламенту. Чому? Щоб не робили конституцію «під себе»: наприклад, не «накручували» собі за рахунок бюджету захмарних зарплат, не плутали державну власність із своєю, не долучали до своїх садиб державної землі і т. п. Майже три століття тому люди розуміли різницю між основним законом (конституцією), ухваленим всенародніми зборами, і похідним від нього поточним законодавством парламенту, яке покликано втілювати в життя основні принципи конституції. Парламент не має права підміняти собою волю народу, висловлену Конституційними установчими зборами.

Пригадати лише показовий патетичний вигук колишнього депутата Степенка: «Верховна рада може все!», в той час, як законодавчий орган має право тільки на прийняття законів (крім основного – конституції). Подібна юридична обізнаність безумовно запозичена з практики колишнього всевладного ЦК компартії Союзу і не зовсім вивітрилась з державних голів і на сьогодні.

Історія ряду конституцій Франції виявилась складнішою через незавершену боротьбу з деспотією.

Тяжкий шлях звільнення України від московського панування позначився прийняттям аж сімох конституцій, жодна з яких не забезпечувала права людини, а незалежність суду мала лише на словах.

Досягнення демократичної думки передових мислителів вісімнадцятого сторіччя стали підгрунттям для розуміння права і в наш час.

Застереження Шарля Монтеск’є

Що ж буде, якщо творці конституції виявляться ще й депутатами парламенту, якщо серед них знайдуться ще й жадібні до влади крутії? Попередження виявилось загрозливим: «Не буде свободи... якщо судова влада не відокремлена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо вона сполучена з законодавчою владою, то життя і свобода громадян виявляться у владі сваволі, тому що суддя буде законодавцем. Якщо  судова влада сполучена  з законодавчою, то суддя одержує можливість стати гнобителем». Далі Мислитель доходить неминучого висновку: « Що відбудеться, якщо сполучити всі три гілки влади?» Монтескьє недвозначно попередив Майбутнє: «У цьому випадку неминуче встановлення найжорстокішого деспотизму і повної загибелі свободи».

Логічне запитання до добродія Монтескьє: чи не буде це страшніше за деспотію королів? Не знати, щоб відповів на це Мислитель, але досвід історії підказує: королі були, принаймні, освічені і виховані , потрапляння ж владних важелів до рук хама призводить до нечуваних злочинів расизму і класової науки вбивства собі подібних.

«Нічна» Конституції України

Чи можна допустити думки, що творці «нічної» Конституції України не були знайомі зі страшним застереженням Монтескьє? Чим керувались новітні мислителі, коли приймали Конституцію Верховною радою за одну ніч без будь-якого референдуму чи обговорення? З ким вони радились, як нам жити на білому світі? Єдине, на що вони були спроможні – продовжити практику комуністичної диктатури - чинити все, що хотіли, за своїм стільки ж абсолютним, як і убогим мисленням.

Якщо автори конституції США та Франції брали найзаповітніше у Руссо, Гобса, Локка і Монтескьє – створення  демократичного суспільства без влади гнобителя - то українські трудівники на ниві мислення пішли іншим шляхом: вони створили закон людського співжиття не за позитивною програмою великих філософів, а за їх застереженнями про можливість перетворення демократичних ідей у жорстку систему гноблення. Практики було не позичати: за спиною ще курились рештки «нєрушімого».

Засобом деспотії стало «сполучення гілок влади», від чого застерігав Монтескьє. Розпочали із кастрації терміну «незалежні». - Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Так відкрилась пряма дорога, за словами Монтескьє, до «сполучення» гілок влади, щось на зразок сполучених посудів, коли рідина вільно перетікає з однієї посудини до другої.

Що там просторікував філософ тьохсотрічної давнини? Перетворення залежного від влади судді на « гнобителя»? Значить, необхідно підсолодити «сполучення» демократичною патокою з терміном «обрання»:

Стаття 85. До повноважень Верховної Ради України належить:

27) обрання суддів безстроково.

Так законодавча гілка влади почала формувати судову, перебравши на себе право виборця. А щоб зберегти видимість демократизму, поспіхом додала: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом  влади в Україні є народ» (5 стаття).

Далі справи посуваються швидко і просто: Стаття 128. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України.

Питання «злиття» законодавчої гілки, а тепер вже і виконавчої з судовою настільки важливе, що творці Конституції не лінуються тричі нагадати про це:

Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.

Стаття 126. Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив.

Так вперше в історії демократичної думки поставлено знак рівності між поняттям «обрати» і «призначити». Тепер влада «може все». Вигнана в двері комуністична номенклатура посунула через вікна. Для декорації розмалювали фасад деспотизму за допомогою статті 71: Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. (Списано прямо з конституції Союзу).

Так, відповідно, до застереження Шарля Монтескьє, в Україні відбулося зловісне «сполучення» тепер уже прямо взаємозалежних «гілок влади».

А щоб обернути український народ у безпросвітніх ідіотів, урочисто проголосили: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».

«Особи» обирають на свій смак і знімають покірних суддів,приймають і перелицьовують конституцію, запроваджують і скасовують на своє уподобання «політичні реформи», призначають і скидають керівників аж до повного звільнення кабінету міністрів, благо у системі українського державотворення відсутнє навіть поняття «сенату» - органу, покликаного контролювати виконавчу владу. Та й для чого, коли Верховна рада «може все!»?

А щоб «єдиному суверену влади» – народу – не завдавати зайвих клопотів, Верховна рада подарувала собі ще й право відповідно до 85 статті вносити зміни до Конституції за власним уподобанням. Тепер настає черга партії – переможниці на виборах – переробляти основний закон за власними потребами.

У народу залишається рекомендований ще Фомою Аквінським і Джоном Локком шлях усунення узурпаторів силою.

Судді не підведуть

Силовий варіант усунення узурпатора від влади міжнародня спільнота допускає лише за умов відсутності демократичних засобів зміни влади. Отже, створимо рятівні демократичні «засоби».

Маючи під рукою «обраний – призначений» судовий корпус, можна розвивати процес законотворення в потрібному напрямку, а щоб викликати у Європі схвальну посмішку, не гаючись запровадили з 2005 року систему адміністративних судів з метою захисту громадян від сваволі влади. Призначені судді не підвели.

Юридична дійсність України за вісім років плідної діяльності не може похвалитися бодай одним виграним процесом проти владних зловживань. Позови Київського міського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів та його Печерського відділення до владних структур (позовів назбиралося більше двох десятків) мов за командою, відмітаються з порогу «призначеними» суддями, покликаними стояти на сторожі зліпленої за ніч Конституції. Суддейський «заслон» виставляється  на оборону найменшої адміністративної одиниці. До розгляду під безумовно «законними приводами» не допущена скарга на незаконне затримання громадян, які, маючи на руках дозвіл на проведення мітингу в день відзначення «ста днів» президентства В. Януковича, без пояснення причин одразу по виходу зі станції метро «Палац Україна» були оточені групою мовчазних набурбосених під бронежилетами молодиків. Під палючим сонцем люди, а серед них і літні ветерани, знаходились в стані арешту, аж доки не стихло «ура» на честь вождя. Скерований позов до Міністра МВС А. Могильова не допущений суддями навіть до розгляду і спокійно зданий в архів.

Така ж доля чекала позови і до керівництва Палацу ветеранів за перешкоджання роботі некомуністичної ветеранської організації; в такий же спосіб завершились позови проти КМДА; проти Управління соціального захисту, очолюваного комуністкою (особиста заява на зборах ветеранів) Т. Костюренко; проти Управління освітою; проти комуністичної газети «Києвській вісник», яка звинуватила ветеранів-державників у вбивствах мирного населення в роки війни. (Добре, що не за убивства жертв Биківні, Харкова, Вінниці, Куропат, Катині, Дем’янового лазу).

Але вершиною роботи адміністративного судочинства безперечно посідає восьмирічна епопея захисту сваволі керівництва Київського національного економічного університету (КНЕУ) за адресою Проспект перемоги, 54/1, очолюваного Героєм України А. Павленком (нагорода з рук незабутньої діяльності В. Ющенка), який вкупі з проректором М. Вакуленком ,– колишнім викладачем марксизму-ленінізму, - зірвали в День національного прапора України меморіальну дошку на честь підняття студентом Г. Москаленком і робітником В. Куксою.1 травня 1966 року синьо – жовтого прапора УНР.

Серця старих комуністів не витримали тексту меморіальної дошки, затвердженого Інститутом історії Національної академії наук України, про окупацію московсько-більшовицьким військом незалежної Української Народньої Республіки. В унісон з ними забились серця відданих прихильників зогнилого і рухнувшого Радянсько Союзу: в адміністративний бій кинуто всі інстанції адміністративного судочинства, підкріплені Вищою радою юстиції, Радою суддів, Генеральною, міською та Шевченківською районною прокуратурами Києва.

Було б гріхом сказати недобре слово проти всієї багатоповерхової будівлі адміністративних та інших судів. Є, є справедливість в нашому судочинстві: не дивлячись на судомні потуги Шевченківського районного суду, який протягом двох років руками і ногами чотирьох суддів з усієї сили відкидав позови проти сваволі адміністрації КНЕУ. Переміг все-таки Закон. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 2008 року скасовано ухвалу суду Шевченківського району про залишення позову без уваги через нібито відсутність складу кримінального злочину в діях адміністрації КНЕУ. Суд Шевченківського району зобов’язали відкрити провадження по справі. І суд здався. Але нехай стережуться верхогляди – український суд не дозволить відкрити провадження аби як. Український суд не пошкодує зусиль на втілення в життя нашої славної Конституції.

Суд Шевченківського району, не заважаючи на визнання у досудовому слідстві проректором КНЕУ Вакуленка М.І. про саме його розпорядження на зрив дошки, не зважаючи на наявність протоколу міліції від 2006 року, де зафіксовано факт демонтажу, ні на публікації в газеті «Літературна Україна», - скеровує запит до прокуратури Шевченківського району про «можливість присутності» або «відсутності присутності» ознак кримінального злочину в діях адміністрації КНЕУ.

Минуло встановлених законом десять днів на реагування прокуратури, минув місяць, а за ним, як один день, пролетіло майже шість років, а суд Шевченківського району так і не спромігся відкрити провадження по справі з простої причини: прокурор С. Нечипоренко протягом шести років так нічого і не надіслав до суду. Правда, він виніс ухвалу про відсутність кримінального злочину в діях керівництва КНЕУ, але ухвалу чомусь до суду забув відправити. З того часу розпочалась юридична круговерть: всі ухвали С. Нечипоренка про «відсутність» скасовує прокуратура Києва, упертий підлеглий нахабно поновлює скасоване, що прокуратура міста знову скасовує. Автори дошки та Київське міське відділення ветеранів-державників звертаються зі скаргами до Генеральної прокуратури, яка пересилає їх до міської, міська – до районної. Позов до Шевченківського суду про порушення закону про прокуратуру завершується звичайним «Звертайтесь до прокуратури» того ж району, тобто до С. Нечипоренка. Нарешті, тодішній Міністр МВС пан Ю. Луценко, той, якого за повідомленням його дружини, сьогодні утримують на ланцюгу, доручає відділу міліції Шевченківського району здійснити повторну перевірку, яка і виявила склад кримінального злочину у діях Героя А. Павленка – ректора КНЕУ. Результати повторного розслідування скеровуються до С. Нечипоренка, які за невідомих причин зникають із папки, де накопичуються документи, пов’язані зі справою зриву меморіальної дошки. Маховик свавілля продовжує обертатись, підсилений безрезультатними зверненнями до Президента і Верховної ради.

Нарешті автори дошки звернулись до народнього депутата О.Тягнибока про запит від імені парламенту до Генеральної прокуратури про свавільне зловживання владою і порушення українського законодавства.

Оскільки вже більше нема куди звертатись, доводиться звернутись до шановних панів Локка і Монтескьє: чи не застарів їх висновок щодо народнього повстання проти тиранії?

Олесь ГРИБ, голова Печерського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів