​Довгих 26 років чекання!

На Хрещатику – портрети вирваних із забуття і знову повернутих історичних постатей: Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Павло Скоропадський, Євген Петрушевич… Софіія Русова, Сергій Чикаленко, Номан Челебіджіхан… Але прізвища і портрета Миколи Міхновського – найзаповзятішого ідеолога української самостійності, котрий виявив набагато більшу далекоглядність, ніж М.Грушевський та В.Винниченко, чомусь обминули…

Скінчилась, нарешті, московсько-більшовицька окупація України, котра ще довгих 26 років після розвалу всесоюзної в’язниці доживала віку в душах українських слухняних міщан-обивателів, припнутих до московського окупаційного воза і напоєна московською комуністичною отрутою! Полетіти б цій новині понад могилами Биківні і Сандармоху, понад Колимою і Магаданом: Ви чуєте, наші рідні, наші закатовані батьки і матері, наші брати і сестри: Україна – жива, вона відродилася і живе, звільнена від малоросійського рабства попри колгоспну кріпаччину, попри п’яну, розбишацьку «пролетарську диктатуру», попри холуйство «земляків з циновими гудзиками», попри продажність дешевих літераторів і жадібних до слави естрадних нікчем, готових валятись задля популярності в ногах у ординського окупанта!

…На Хрещатику люди стоять перед незнайомими для них портретами. Люди читають надруковані історичні довідки, лише за згадку яких донедавно нищено людей «найгуманнішою у світі» системою комунізму.

Заходи Інституту національної пам’яті під орудою пана Володимира В’ятровича виставити на головній вулиці столиці портрети провідників української національно-визвольної революції в рік проголошення Української Народньої Республіки і напередодні сторіччя проголошення Четвертим Універсалом Центральної Ради незалежності від росії переоцінити неможливо!

Спасибі!

«Боже, храни Україну!».

Я поспішаю, майже бігом добираюсь до приміщення Міської Ради Києва на оголошений «круглий стіл» у колонній залі на Хрещатику,36.

Вхід вільний!

- Хлопці,- звертаюсь до охоронців порядку у коридорі Ради, - де то «круглий стіл»?

-Та ось де, прямо, по сходах. Нагору.

Поспішаю крутими, довгими сходами.

Реєструюсь: член Київського товариства політв’язнів та жертв репресій (КТПЖР), голова Печерського районного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів-державників… о, Господи, як довго! – я й так запізнююсь, бо тільки-но мене телефоном повідомив про несподіваний «круглий стіл» мій сусіда… новину, опубліковану на фейсбуці, як сказав приятель, паном Олесем Шевченком - колишнім політв’язнем!

Прочиняю здоровенні, тяжкі, як вхід до раю, двері колонної зали… і зупиняюсь остовпіло! В залі, приміром, на 150-200 осіб щось біля десятка людей, не рахуючи тих, що за столами – організаторів і доповідачів «круглого столу».

Рясніють порожні стільці.

Оце і все?

А де ж любий пан Олесь Шевченко?

Чомусь в голові крутиться знайоме Кобзареве: «…за кого ж ти розіп’явся, Христе-сине Божий, за нас грішних, чи за слово істини, чи може, що б ми з тебе насміялись…?»

Читаю програмку: захід організований «Департаментом (О, Боже, не можуть сказати українською мовою - відділом!) суспільних комунікацій Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та Інститутом національної пам’яті».

Між двома гілками влади - Міськрадою та КМДА - поставлено знак рівності, напевно, во славу конституційної кастрації слова «незалежні» з міжнародньо визначеного терміну «три незалежні гілки влади».

І знову набридливий від частого запопадливого і невірного вживання терміну «модератор»! Ну загляньте, панове, до словника іншомовних слів: італійське слово «модератор» означає «уповільнювач», «заглушувач». В нотах так і позначають «модерато» на знак повільного виконання музичного твору. Можливо, ви мали на увазі «медіатор», т.б. «посередник»? Не знаю, можливо, але пропоную вживати точне визначення з дуже відомої вам мови: «ведучий» або, принаймні, звичне - «організатор».

Жадібно вслуховуюсь у академічно байдужий тон виступу (як подано за надрукованою програмкою) доктора історичних наук, завідувачки відділу Інституту української етнографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України Валентини Піскун і одразу ж по завершенню виступу прошу дозволу на запитання. Ведучий (той, що «модератор»), кандидат історичних наук, журналіст радіо «Свобода» Сергій Громовенко (якщо я вірно вичитав з програмки) погоджується, але з умовою права лише на одне запитання до виступаючих, оскільки після виступів заплановано ще й «обмін думками».

Нехай.

- Запитання: яку з трьох проголошених незалежностей слід вважати законною? Ось вони: 1918 року, 22 січня - проголошення Четвертим Універсалом Центральної ради УНР незалежності від росії; 1990 р – проголошений Верховною радою УРСР «сувернітету у складі СРСР»; 24 серпня 1991 року – тією ж радою – проголошення незалежності України. Для чого було комуністичній Верховній раді соціалістичної республіки України, що постала як структура московсько-більшовицького окупанта, проголошувати вже раз проголошене? Зрозуміло: лише з однією метою – відмежуватись від «контрреволюційної, буржуазної» Центральної ради, де, на відміну від сьогоднішньої, не було «олігархів», т.б. «буржуїв».

Уперто наполягаю на запитанні, до якого вдавався неодноразово, де тільки міг, протягом 26 років: яка з трьох проголошених незалежностей є єдино законною?

Відповідь: усі три.(?!)

Пропоную проголосити іще четверту, п’яту, шосту…

Невдоволення.

Напевно, у мене щось не так з характером, бо черговий виступ кандидата історичних наук, наукового співробітника Інституту історії України НАН Віталія Скальського на тему «Міфи української революції» невдоволення не викликає, не дивлячись на явне блюзнірство кандидата у спростуванні «міфу про Героїв Крут», якщо не рахувати толерантного зауваження викладача університету ім. Шевченка (призвіще не було назване), що бій під Крутами, хоч і був «міфом», але, таким собі міфом виправданим. Отже, кандидат історичних наук пан Скальський стурбований не замовчуванням радянськими служителями історії подвигу молоді в бою під Крутами, а «міфом», тобто вигадкою, щось на зразок подвигу молодих героїв Краснодону. А я собі й подумав, чи ти б, науковий співробітнику, кандидате наук, пане Віталію Скальський, подався б з такою «філософією» під Крути з гвинтівкою або сьогодні в оборону України проти путінських зайд? Ну цей «борець з міфологією» знайшов би, що робити!

Мої запитання чомусь допікають представникам історичної думки: чи насправді Президент Л.Кравчук є першим президентом України, адже у закордонному представництві Української Народньої Республіки значаться імена після Михайла Грушевського ще п’яти президентів: С.Петлюра, А. Лівицький, С.Витвицький, М.Лівицький і М.Плав’юк. Значить – сьомий?

Чую щось на зразок: кожний рахує як хоче.(?!)

Може, я щось не дочув у тому невдоволеному буркотінні поважних колег? Бач, посилаються на існуванні у Франції п’яти раз-по-раз нових республік. Проте, ніяк не бажають взяти до уваги, що у тій же Франції ніхто б не наважився вважати уряд генерала Шарля Деголля в еміграції на території Англії «незаконним», щоб «обминати» його на наш український незалежний копил!

Після мого чергового запитання до третього доповідувача, чи то пак, доповідачки, кандидата (чому тоді не «кандидатки»?) історичних наук, наукового співробітника Інституту історії України НАН пані Галини Басара-Тиліщак: чому, на її думку, всі колишні прибалтійські республіки колишнього СРСР і Грузія відновили проголошену 1918 року незалежність, а Україна і Білорусія вдалися до проголошення незалежності «наново», моя позиція була визначена «деструктивною» все тим же раніше згадуваним професором, а моє «деструктивне питання» залишилось без відповіді, бо «не відповідало порядку дня».

А ви, шановний пане, кандидате історичних наук, начальнику управління Інституту національної пам’яті, пане Ярославе Фейзуліне, що Ви скажете про необхідність визначення 24 серпня 1991 року не як проголошення «третьої незалежності», а лише як день другого відновлення незалежності України під московсько-більшовицькою окупацією (перше відбулось 30 червня 1941 року у Львові заходами Уряду Ярослава Стецька)? І чи готовий поважний Ваш Інститут разом із КМДА звернутись до Верховної ради з такими пропозиціями?

Нарешті, чую, дещо невпевнене, «так».

Будемо чекати.

Ні, я не покладав надії на «круглий стіл», де не було ні протоколу, ні повноважень на якісь там «деструктиви», але відмова ведучого надати мені слово для виступу, бо я і так «задеструктивізувався», вивела мене з рівноваги: чому поважні історики, які замість активної позиції, вдаються до млявого пережовування історичних подій, напевно вважаючи, що історія України писана виключно для «фахівців, кандидатів і співпрацівників», а не є здобутком української нації? Довелось вимагати відповіді, на якій підставі я підлягаю репресивним заходам? Зрештою, я маю повне право нарівні з іншими задавати питання і брати слово як член КТПЖР і син розстріляного батька, не зважаючи на млявий до сонливості характер проведення «круглого столу»!

Ведучий помилував мене і надав рівно п’ять хвилин на виступ із суворим попередженням: ні в якому разі не виходити за надані мені п’ять хвилин, бо… Я не став очікувати виконання загрозливого «бо» і «вклався» у три хвилини із закликом до учасників «круглого столу» звернутись до нації з вимогою дотримання історичної правди: визнати єдиним законним Актом проголошення незалежності України 22 січня 1918 року Четвертим Універсалом Української Народньої Республіки, на що зала вибухнула громовою овацією… із десяти присутніх громадян.

Олесь ГРИБ, член Київського товариства політв’язнів та жертв репресій

Фото commons.wikimedia.org