Україна

Європейські лідери заговорили про політичні погляди росіян. Буцімто ті, що тікають з росії від мобілізації, вони – проти війни. Насправді ж, ці люди не лише не проти війти, вони її люблять, підтримують і теж – готові вбивати тих, кого вважають в своїй шовіністичній уяві нижчими народами. Як вбивали чеченців та грузинів. На що ж вони не готові, так це те, що вбиватимуть їх. А так, як російська армія довела, що другою в світі вона є тільки за чисельністю та ідіотами, то ті, хто, сидячі на диванах, кричав «вбивай хохлів», просто не бажають покласти своє життя під керівництвом тих військових ідіотів. І ці люди, котрі нині тікають до Грузії, навіть не замислюються, що ще в 2008 році підтримували так само вбивства грузинів і що грузини їм це – можуть згадати. Чомусь ті, хто називає себе росіянами, переконані, що усі нації та країни, які вони колись окуповували і вбивали, наразі повинні, закриваючи очі, не згадувати про ті діяння і тепер приймати у себе тих, хто вирішив тікати від путінської могилізації.

Останній обмін полоненими, що відбувся 22 вересня 2020 року, звісно, важливий. Повернення захисників з полону є однією з функцій гарантій держави і гаранта, котрий повинен дотримуватись Конституції, і, зокрема, її третьої статті. Однак для багатьох рідних і близьких, тих, хто знаходиться в полоні, організований у такий спосіб обмін став шоком, бо виявилось, що на слуху один «Азов», а обміняли лише медійно відомих осіб та старший офіцерський склад. Про інших — навіть не згадали.

Вельмишановні, Леонід Данилович, Віктор Андрійович, Петро Олексійович!

До вас звертаються матері та батьки, сестри та брати, дружини та друзі захисників Маріуполя, які досі перебувають у полоні. Ми щиро радіємо новині, що частина наших захисників повернулась додому. Але, на превеликій жаль, повернули не всіх. І в російському полоні зараз перебувають іще кілька тисяч українських воїнів! Попереду ще великий обсяг роботи щодо їхнього звільнення!

Визволення полонених – одна з основних функцій країни, котра в своїй Конституції і, зокрема, статті третій, констатувала: «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність». Так говорить Конституція, але на ділі влада демонструє суспільству інше, при цьому – розколюючи його та поділяючи тих же полонених на декілька сортів, даючи зрозуміти матерям, дружинам, сестрам та донькам, що чийсь чоловік чи чиясь дружина – важливіша за іншу, ту, яку не обмінювали і про яку не згадують.

Не вщухають суперечки про музей Булгакова, міфи про його приналежність до України; про «необхідність» пам’ятника цариці Єкатерині ІІ, про «присутність» в Україні Л. Толстого, Чайковського, Достоєвського і т. ін. замість того, щоб прийняти швидко однозначне рішення – прибрати все чужинське-фальшиве з нашого життя й іти далі.