​Яка відповідальність повинна очікувати російський народ, чи ніяка?

Події, які російська влада називає «військовою спецоперацією рф в Україні» (що ж тоді війна, якщо це спецоперація?), гостро поставили питання про відповідальність громадян за злочини, які чинить держава від їхнього імені. З одного боку є такі, хто відчуває сором за свою країну, з іншого — скаржиться на несправедливість санкцій, які позбавляють звичайних громадян шансів хоча б на мінімальний добробут. Хтось взагалі стверджує, що підтримувати будь-які дії власної країни — відповідальна громадянська позиція.

Уявлення про колективну провину цілком органічне для людської свідомості, особливо примітивної. З давніх часів тут існують дві лінії: по-перше, вина кількох членів громади могла бути представлена як вина всієї громади.

Хрестоматійна ілюстрація - Біблійна легенда про знищення Содома та Гоморри (Бит. 19). По-друге, вина предків могла примітивною свідомістю поширюватися на нащадків. Ілюстрація – цитата з Десяти заповідей, ще одного найважливішого тексту з Біблії: «Бо Я Господь, Бог твій, Бог ревнувач, який карає дітей за провину батьків до третього та четвертого роду ненависників Мене» (Втор. 5, 9). Обидва механізми задіяні в самому міфі, що живе в історії, про колективну провину — звинувачення єврейського народу у вбивстві Христа.

20-те сторіччя. Після Другої світової війни уявлення про колективну провину обернулося проти колишніх нацистів та їхніх співвітчизників. Винуватість Німеччини за злочини нацистів, колективна «німецька вина» та покарання за неї перетворилися на одну з найважливіших проблем політичної філософії, юридичної теорії та практики. Дебати про ці категорії не вщухають досі.

Нинішні суперечки про відповідальність російського суспільства за війну, по суті, продовжують розмову, що давно йде про ставлення до масових репресій радянського часу.

Чи є осуд терору, який вівся державою проти громадян, єдино можливою позицією громадянина чи, навпаки, зрадою стосовно своєї країни, «демонстрацією слабкості» стосовно іноземних держав, бо в історії яких також є численні ганебні та злочинні сторінки? Чи можна говорити про «винуватість» у масових порушеннях прав людини тих, хто не брав у них безпосередньої участі? Як може виглядати прийняття за них відповідальності та наскільки широке коло тих, кого ця відповідальність стосується? Чи мають нащадки катів каятися перед нащадками жертв і чи можливе взагалі колективне покаяння?

Можливі відповіді на ці запитання дає історія Дженніфер Тіґе, онуки коменданта концтабору Плашов Амона Гета.

Дочка німкені та нігерійця, у дитинстві здана матір'ю до дитячого будинку, вона дізналася про свого діда лише у дорослому віці.

В автобіографії «Мій дід розстріляв би мене» вона ставить питання про те, що таке кровний зв'язок із злочином і що вона означає в її випадку. Книга закінчується так: разом із групою ізраїльських школярів Тіге їде до Польщі, щоб відвідати місце, де розташовувався концтабір та чинив злочини її дід. Там вона розповідає цим дітям – онукам тих, хто загинув у цих місцях, – власну історію. Після цього вони звуть її разом із ними покласти квіти до меморіалу. «Моя відповідальність єдина в тому, щоб не переставати говорити про це», - пише Дженніфер Тіге.

У разі Тіге неможливо говорити про покаяння за вчинки предків, бо вина індивідуальна. Відповідальність у разі пов'язана з почуттям причетності до цих діянь через сімейну історію. Завдяки цьому зв'язок із злочинами минулого виявляється емоційно насиченим, спонукаючи людину діяти так, щоб не допустити повторення подібних злочинів у майбутньому.

Американська дослідниця та феміністка Айріс Меріон Янг займалася проблемами соціальної несправедливості та політичної участі. Феномену відповідальності присвячено її останню книгу «Відповідальність на службі справедливості».

У центрі її аналізу – відповідальність як соціальна категорія. З точки зору благополучних членів суспільства, причина нещасть їх неблагополучних побратимів у нездатності повною мірою взяти відповідальність за своє життя та прагнення перекладати її на суспільство. Тим часом, на практиці прийняття відповідальності за своє життя дуже ускладнює системну несправедливість на рівні державних та громадських інститутів.

Айріс Янг особливо цікавить, як саме окрема людина може бути відповідальною за вчинки інших. Колективна відповідальність, наприклад за Х.Арендт, існує просто через членство в політичній спільноті — для дослідниці цього недостатньо. Для неї важливо, що саме людина вчинила або не здійснила як член спільноти.

За Айріс Янг, фактичне несення політичної відповідальності членом спільноти неминуче перетворюється на імператив прийняття цієї відповідальності, як активної протидії несправедливості. Дослідниця посилює Арендтовське розрізнення провини та відповідальності, показуючи, що категорія провини звернена у минуле (приписуючи комусь провину, ми локалізуємо досконале діяння), а відповідальності — у майбутнє (приписуючи комусь відповідальність, ми формулюємо йому програму дій у майбутнє).

Таким чином Айріс Янг резюмує: відповідальність члена суспільства — не просто в солідарності, а в активній дії, яка унеможливлює системну несправедливість, на яку налаштовані політичні інститути.

Ханна Арендт (відома американська політологиня-теоретикиня) вважала, що людина може бути відповідальною за дії, яких не робила, і така відповідальність може, на відміну від вини, поширюватися на спільність людей. За Арендт, про колективну відповідальність можна говорити у разі приналежності до політичної спільності, що передбачає опосередковану, часто пасивну співучасть у злочині, що вчиняється від імені його членів. Вона відіграє ключову роль для осмислення тоталітаризму та подолання його наслідків.

Звідси випливає, що «колективне покаяння» — проблематичний захід, оскільки тримається на категорії колективної провини, поширює індивідуальну провину на спільність, що зазвичай загрожує її розмиванням та маніпуляціями. Адекватною реалізацією політичної відповідальності виявляються вибачення главою держави за злочини, що вчинялися від імені цієї держави, та виплата компенсацій жертвам.

Чи вкладаються ці філософські, етичні міркування про відповідальність громадян за злочини, які чинить держава від їхнього імені в сьогодення, у канву подій в Україні, а саме - знищення рф України, українства?!

Нацистська держава - найгірша альтернатива федеративної республіки. Але свій вибір вона зробила.
рф перестала бути заступником різних огидних диктатур. путін розв'язав руки Заходу. Але важливим є й те, що рф стає непотрібною всім диктатурам. Заступником їх вона вже ніколи не буде, зброєю торгувати їй не дадуть. Вся ця історія в минулому.

У результаті, московія відгородилась не тільки від Заходу, цивілізаційного світу, а й від рідних за духом мерзотників. Від неї, величезної, непередбачуваної та небезпечної, відвернулись практично всі. Жодного відновлення імперії не буде. Буде «велика стіна» і санітарний кордон та акуратне економічне, культурне, стратегічне удушення. Неважко прикинути, що це завдання незрівнянно легше, ніж те, яке вирішував Рейган щодо «Імперії зла».

Тих, хто розв'язав цю війну, тих, хто йшов убивати, проклянуть не лише декілька поколінь українців, їх проклянуть власні діти та онуки. Вони відмовляться від цієї спадщини і це буде остаточною поразкою.

P.S. За сошедшего с ума президента отвечает народ, его избравший и 20 лет терпевший (спеціально написано російською).

Манана АБАШИДЗЕ, «Конфлікти і закони»

1.Teege J., Sellmair N. Mein Großvater hätte mich erschossen. Rowohlt, Reinbek bei Hamburg, 2013.

2. Young I. Responsibility for justice. Oxford - New York: Oxford University Press, 2011.

Фото rada.gov.ua