Україна: між феодало-більшовизмом, олігархічним неототалітаризмом та номенклатурною мафією

У гонитві за декомунізацією, декомунізатори, пройшовши по колу, повернулись до стандартів СРСР. Просто думаючи, що в країні не лишилось тих, хто жив при комунізмі Радянського Союзу і точно розкладе поличками весь той тоталітарний диктат, який сьогодні нав'язують українцям.

Зелені більшовики, отримавши владу, у першу чергу запозичили від СРСР тотальний бюрократичний контроль, за яким людина більше не людина, а гвинтик, що просто працює на машину держави. А найбільше більшовикам сподобалась диджиталізація - перетворення країни у цифровий концтабір, де кожен крок людини - контролюється, де зароблені людьми гроші - вже не їхні, а якогось мєнєджєра, котрий і вирішує, куди людині витратити кровно зароблені.

Паралельно розпочали нарощувати репресивний апарат та нав’язувати ідеологічні догми про лідера, що один-в-один співпадає з прославлянням генсека КПРС. Але при цьому зелені більшовики навіть не переймались, аби запровадити таку ж саму, як в СРСР, зрівнялівку чи соціальні гарантії, які хоч якось балансували систему тоталітарного СРСР. Від капіталізму зелені більшовики залишили лише зовнішні атрибути: шалені ціни, приватну власність на папері, монополії без реальної ринкової конкуренції.

Наразі Україна не нагадує республіку, як це зазначено за Конституцією, а схожа на феодальну систему з правилами СРСР, де є «сюзерени» – великі фінансово-промислові групи, пов’язані з владою, васали і опричники– чиновники, судді, силовики, які обслуговують цю систему, та кріпаки, які мають працювати, платити податки, не ставити зайвих питань і повністю підкорятись машині силовиків та новоствореній НКВС (ТЦК). Держава вже шість років не арбітр, що забезпечує справедливі правила гри, а лише інструмент збагачення окремої касти, котра приватизувала владу чи посаду, розглядаючи її як власний наділ опричника.

Те, що наразі вибудовують в Україні, все більше схоже на рабство або концтабір із сучасними технологіями: є касти недоторканних, які можуть все, що забажають, і мають індульгенцію, а є всі інші, яких потрібно штрафувати, переслідувати, обкладати податками, вимагати довідки, обмежувати в правах, але при цьому розповідати їм про ринок і демократію. Це - не капіталізм, бо при капіталізмі головне – свобода вибору та конкуренція, а в Україні як вільний вибір, так і конкуренцію знищують без вагань.

В Україні не існує корупції в її класичному розумінні, коли окремі чиновники зловживають посадою заради власної вигоди. В Україні немає корупції взагалі, оскільки тут сам каркас влади і є корупція. Влада побудована так, що без постійного перерозподілу грошей на користь «своїх» система не працює. Всі ці державні компанії-прокладки, силові структури, суди – це не випадкові прояви корупції, а цілком узаконені механізми функціонування держави, де працює не закон, а «поняття». І чим вищий рівень чиновника/силовика, тим менше у нього обмежень.

Окремо можна говорити про суди, які давно вже не місце для правосуддя, а інструмент збереження статусу-кво та забезпечення безкарності для влади та розправи над її опонентами. Судова система давно перетворилась на механізм узаконення свавілля. Замовні судові процеси, такі як справи проти Дудіна, Червінського та інших, демонструють, як суди використовують для політичних репресій, фабрикації справ і усунення незручних людей. У той час як реальна корупція та злочини представників влади залишаються безкарними, репресивний апарат держави через суди розправляється з тими, хто намагається кинути виклик системі. Але переплюнув всіх Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, який враз узаконив як викрадення людини (ст. 146 ККУ), катування і побиття та нанесення ушкоджень (121, 125 ККУ) і благословив представників НКВС-ТЦК, які, зі слів Лубінця, ніяк не контролюються, на впровадження і легалізацію дій ст. 438 ККУ. От який в Україні суд: диктатура і свавілля понад усе.

Про закони та їхнє дотримання, як і Конституції, говорити не доводиться. Влада вимагає від громадян виконувати закон, але сама порушує його за першої ж потреби і можливості. Причому, в абсолютно всіх сферах життя. Навіть банківський сектор перетворився на каральну і контролюючу сферу, коли банки замість того, щоб цінувати клієнта, поводяться так, ніби це люди мають бути їм вдячні за право зберігати там свої гроші. А додайте до цього регуляторні обмеження, обов’язкові вимоги з пояснення походження кожної копійки, ліміти на перекази і зняття, блокування рахунків без пояснень, блокування карток чоловіків, яких справжні ухилянти, що прикрились бронею від зелених більшовиків-гопників, визнають «ухилянтами», і виходить не банк, а наглядач за чужими коштами.

І в цьому створеному концтаборі під час війни зелені більшовики розказують про вибори, а Зеленський, верзучи, що путін помре, подає себе єдиною альтернативою. От тільки питання - чого?

Загалом, дедалі більше громадян усвідомлюють, що в Україні немає корупції, а сам каркас влади, силовиків, депутатів та чиновників і є справжня корупція, яку і треба демонтувати. Не реформувати, не переназвати, а ліквідувати. Як клас. Без виплат компенсацій зі звільненням за профнепридатність. Без права працювати в системі.

Систему не можна просто почистити. Її треба демонтувати. Але ті, хто нею користується, ніколи не дозволять це зробити через вибори чи законодавчі зміни. Влада контролює фінансові потоки, медіа, силовий блок і судову систему, тому будь-які внутрішні спроби змінювати правила гри приречені. Історично такі системи змінюються лише тоді, коли або розвалюється економічна основа (як це було з СРСР), або з'являється зовнішній фактор тиску (революція, або вторгнення окупанта, як у нас). Тому у нас є шанс, але поки що не видко тих, хто цим шансом може скористатись і так, щоб утримати країну, відкинувши як внутрішнього, так і зовнішнього окупанта.

Два Майдани показали, що суспільство готове боротися, але щоразу результатом користувалися ляльководи, яких наплодив Кучма: Ахмєтов, Льовочкин, Медведчук, Коломойський, Фірташ та інший непотреб, котрий повинен мінімум гріти нари за розкрадання країни, максимум лежати на Банковій під офісом президента. І проблема ще й у тому, що система має монополію на насильство – армія, поліція, суди, спецслужби контролюються державою і працюють не для захисту громадян, а для збереження влади. А у громадян немає легальної зброї. Якби у людей був реальний механізм покарати владу, ситуація була б іншою. Але Україна – це не США, де є Друга поправка і зброя у населення. Тут все побудовано так, щоб будь-яка спроба силового спротиву була приречена на поразку. Тому влада переконана, що може не боятися – навіть якщо люди вийдуть на вулиці, без реального важеля впливу вони не зможуть нічого змінити. До того ж, система навчилася грати на революціях. Після кожного Майдану відбувається той самий сценарій: влада міняється, але ключові гравці та схеми залишаються.

Виникає питання: який вихід? А він існує: створювати реальні структури спротиву з альтернативними центрами сили (але для цього потрібна або зброя, або міжнародна підтримка, або значне фінансування), або чекати моменту, коли сама влада почне тріщати зсередини. Що, власне, і відбувається – економіка в жахливому стані, ресурси виснажуються, репресивний апарат не встигає закривати всі дірки. Але проблема в тому, що коли система таки завалиться, в країні буде такий хаос, що його знову можуть використати ті, хто зацікавлений в системі.

Уникнути цього можна лише одним способом: ще до розвалу системи повинні існувати реальні альтернативні центри впливу. Тобто, має існувати сила, яка не просто вміє протестувати, а здатна швидко взяти владу і забезпечити порядок. Успішні революції або зміни режиму працюють лише тоді, коли після повалення старої влади є чітка структура, котра одразу бере контроль. Інакше починається хаос, який використовують або старі комуняко-урки, або зовнішні гравці, або нові аферисти, які прийдуть на обіцянках ідеального майбутнього.

Ну і головне, аби революційні зміни відбувалися під керівництвом добре організованих сил (як у Польщі у 80-х чи в Чехословаччині в 1989 році). Успіх завжди залежить від того, чи є реальна сила, що здатна втримати владу після перемоги.

Але поки що Україна перебуває в пастці між феодало-більшовизмом, олігархічним неототалітаризмом та номенклатурною мафією – системою, що паразитує на державі, виснажуючи її ресурси та знищуючи будь-які прояви реального народовладдя. Ця каста не лише краде, а й свідомо працює на руку окупанту, ігноруючи інтереси громадян, маніпулюючи законами та використовуючи репресивний апарат проти тих, хто намагається чинити опір. Вони легітимізують власне збагачення, загортаючи його у фальшиві реформи та декларативні обіцянки, водночас відштовхуючи країну від можливості стати справді демократичною державою. У такій ситуації правосуддя стає не засобом захисту прав громадян, а інструментом збереження влади для обраних, а будь-яка спроба змінити систему наштовхується на репресії, політичні переслідування та контрольовану інформаційну блокаду.

Тож нам потрібна сила, яка зможе розірвати це замкнене коло номенклатурного свавілля, подолати феодало-більшовизм і знищити олігархічний неототалітаризм. Сила, що не буде грати за правилами мафіозної касти, а змінить їх кардинально, повертаючи владу і ресурси країни її громадянам. Це має бути не просто політичний рух чи черговий проєкт під вибори, а структура, здатна очищати державу від корупційної гнилі, ламати хребет системі договірняків і продажного правосуддя. Вона повинна діяти рішуче, без компромісів, не озираючись на старі схеми та не боячись спротиву тих, хто десятиліттями паразитував на країні. Лише така сила може покласти край системному грабежу, покарати винних та повернути Україну на шлях справжнього розвитку.

Ліна ТИХА, Конфлікти і закони

Фотоколаж Конфлікти і закони