​Як українці годують чиновницьку касту: цифри, які шокують

Нам постійно наголошують, що в Україні немає коштів, що грошей не вистачає, а тому потрібно обкладати податками все і всіх. Однак, коли говорять про «все і всіх», то до цієї групи не відносять прошарок, який в українських реаліях можна назвати «каста обраних», що з часів Порошенка виокремили і зробили недоторканою. Ба більше, ця каста обраних має не лише індульгенцію на беззаконня, вона ще й не платить в Україні той же ЄСВ у повному обсязі, як платять пересічні українці, бо для «небожителів» встановлена максимальна величина бази нарахування ЄСВ і в цьому 2025 році і дорівнює 20-ти розмірам мінімальної заробітної плати.

Порошенко, який прийшов на гаслах справедливості, не тільки запустив до влади лобістів транснаціональних корпорацій та почав знищувати держуправління, освіту та медицину, які Зеленський вже цілеспрямовано добив, він ще й заклав підвалини для створення окремої касти, що складається з топ-чиновників, топ-менеджерів держкомпаній, високих чинів поліції, прокурорів та касти суддів, які, ні за що не відповідаючи, отримують шалені зарплати, премії та надбавки.

Звісно, хтось скаже, що в усьому світі ТОП персонал отримує гарну зарплату. Однак, той топ не наносить шкоди країні і підприємству, яким керує. Та й різниця між зарплатою високопосадовця та пересічного громадянина відрізняється у 3-4 рази. Наприклад, директор NASA отримує зарплату близько 190 - 200 тисяч доларів на рік. Це приблизно 16 - 17 тисяч доларів на місяць. При цьому середня зарплата американця зараз коливається на рівні 4 - 5 тисяч доларів на місяць. Тоді як в Україні топ-менеджери «Укрнафти», «Укренерго», «Укрзалізниці» «Нацбанку» і т.п. отримують у 40 - 60 разів більше за дохід пересічного українця. Скажіть, як може бути, аби у багатій країні розрив складав у три-чотири рази, а в Україні - сорок-шістдесят? Що вже казати про сумнозвісного Кобєлева, котрий у 2018-2019 роках отримував зарплату, яка була вища за середню у 200-600 разів? І це за умови, що від цих «ефективних менеджерів» ніхто не бачить ані ефективності, ані підзвітності. А от шкоду ними нанесену - видно.

Тим не менш, в Україні витрати на утримання чиновницького, суддівського, прокурорського та топ-менеджерського апарату є вражаючими. Тим паче, на тлі загальних витрат держави у воєнний час. Лише на держслужбовців керівних органів, кількість яких складає близько 169 тисяч осіб, при середній зарплаті 79 тисяч гривень на місяць, витрачається на рік приблизно 161 мільярд гривень.

На керівників міністерств, агентств та комітетів, яких нараховується близько 5 тисяч осіб із середньою зарплатою 150 тисяч гривень, витрачається ще близько 9 мільярдів гривень на рік. На суддівський корпус, що коливається в межах від 4 до 6 тисяч суддів (наказом ДСА України чисельність суддів становить 6 278, але їх менше) із середньою зарплатою 120 тисяч гривень на місяць витрачається близько 7,2 мільярда гривень щороку. Прокурори високого рівня, включаючи працівників Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та інших спецпідрозділів, у кількості близько 700 осіб при середній зарплаті 110 тисяч гривень, вартують приблизно у 0,92 мільярда гривень на рік. А загалом, наприклад у 2023 році, фінансування всієї системи прокуратури України було передбачене на рівні понад 13 мільярдів гривень за основною програмою «Здійснення прокурорської діяльності, підготовка та підвищення кваліфікації працівників органів прокуратури».

Вищі чини правоохоронних органів, таких як поліція, ДБР, НАБУ, у кількості приблизно 1 тисячі осіб зі середньою зарплатою 100 тисяч гривень на місяць отримують близько 1,2 мільярда гривень на рік. Хоча, у 2025 році на фінансування правоохоронних органів передбачено на рівні понад 111 мільярдів гривень. Найбільше для Нацполіції, близько 104,7 мільярда гривень, а от загальний бюджет Міністерства внутрішніх справ становить 438,3 мільярда гривень. ДБР у 2025 році збирається освоїти 3,8 мільярда гривень, а корумповане НАБУ - 2,179 мільярда гривень, що майже на 16% більше, ніж у 2024 році.

Близько 300 осіб топ-менеджменту таких структур, як «Укрпошта», «Оператор ГТС України», «Укренерго», «Енергоатом», «Укрзалізниця», «Укроборонпром», «Украерорух», «Укргідроенерго» отримують від 800 тисяч до 2 мільйонів гривень на місяць. Їхні заступники та топ-менеджери другого рівня теж не пасуть задніх і мають з бюджету на зарплати від 300 до 700 тисяч гривень щомісяця. І це – не рахуючи членів наглядових рад, які отримують від 100 до 300 тисяч гривень на місяць за участь у засіданнях. І якщо підбити фактичні витрати на утримання всієї «касти» чиновників, суддів, прокурорів, топів держкомпаній, то орієнтовно вони обходяться бюджету у 215–223 мільярди гривень на рік. І це - не враховуючи премії і надбавки, службові авто, водіїв, охорону, оплачувані відрядження та інші бонуси.

А якщо додати до виплат вище ще утримання мерів міст, голів обласних державних адміністрацій та їхніх заступників зі середньою зарплатою у 100 тисяч гривень, керівників обласних та міських територіальних центрів комплектування із середньою зарплатою у 90 тисяч гривень на місяць — це десь близько 0,216 мільярда гривень на рік.

І це - не згадуючи той факт, що на вільній території сидять мери і адміністрації – фантоми знищених та окупованих міст, і теж отримують зарплати, премії, надбавки та ще й оголошують тендери. За різними оцінками, утримання міських рад, виконкомів та адміністрацій з територій, які є зруйнованими або окупованими, орієнтовно обходиться у 8–10 мільярдів гривень на рік. Сюди входять витрати на зарплати мерів, їхніх заступників, секретарів рад, бухгалтерів, юристів, технічного персоналу, водіїв та обслуговуючого штату, а також витрати на звітність, офіційне листування, заходи з «підтримки життєдіяльності органів місцевого самоврядування».

А паралельно уся каста ще й всілась на державні тендери на сотні мільйонів гривень для витрат, абсолютно відірваних від потреб оборони чи критичної інфраструктури. Йдеться про мільйонні замовлення на зйомку серіалів, виробництво дидактичних посібників чи покіс трави. Офіційно через систему Prozorro оголошуються тендери на суми від 1,5 до 3 мільярдів гривень. Наприклад, протягом вересня 2023 року було оголошено 22 тисячі конкурентних торгів на загальну суму 59 мільярдів гривень, що в середньому складає близько 2 мільярдів гривень на день. Якщо взяти навіть усереднену суму у 2 мільярди гривень на день, то за рік через Prozorro проходить приблизно 730 мільярдів гривень публічних закупівель. При цьому значна частина цих закупівель викликає серйозні питання щодо обґрунтованості цін і реальної потреби, особливо, коли йдеться про тендери на косіння трави за десятки мільйонів, або закупівлю балаклав, кайданок та авто за 2 мільйони гривень. Ну і додайте сюди ще утримання Верховної Ради з помічниками і обслуговуванням, яке становить не менше 1,1–1,2 мільярда гривень на рік. Однак і це сума лише на зарплати депутатів і їхніх офіційних оплачуваних помічників. Якщо ж додати усі супутні витрати, буде під 5 мільярдів.

І це - не рахуючи утримання самого Зеленського і офісу президента, що узурпував владу в країні, підмінивши собою уряд і депутатів. А на Зеленського і ОП (зарплати, премії, надбавки, інші виплати) становлять близько 2,4 мільярда гривень на рік.

Ба більше, як недавно написала Юлія Глушко, котра курує «Народний аудит», лікарні, котрі перетворились на приватні і послуги яких громадяни оплачують тричі, при цьому теж беруть тендери на ремонти. Хоча, за цією схемою живе нині більшість приватного бізнесу. Той самий ДТЕК, господар якого під час війни за рахунок громадян потроїв свої статки, незважаючи на те, що вважається приватним, більшість своїх збитків покриває з державного бюджету (але про ДТЕК треба окрему статтю). І в такий спосіб функціонує більшість наче приватних установ, які збитки перекладають на державу, а прибуток – виводять.

Ми всі спостерігаємо, що в країні узурпував владу і її грабує прошарок, котрий живе за правилом, що після них - хоч потоп. І цей прошарок демонструє суспільству, що, узурпувавши владу, він дбає про власне збагачення за рахунок платників податків і його не цікавлять ані війна, ані витрати на оборону. Уряд Ахметова і зелені кнопочки Зеленського не вважають, що країна потребує жорсткої економії та мобілізації ресурсів. І стає зрозумілим, чому Зеленський і Ко не зацікавленні в дотриманні закону і Конституції та введенні стану війни та концентрації всіх ресурсів на обороні та виживанні країни, оскільки при оголошені «стану війни» та мобілізації економіки (як це було у світових війнах ХХ століття) високі зарплати й роздутий чиновницький апарат були б негайно скорочені. Держава централізовано перерозподіляла б ресурси на оборону, захист критичної інфраструктури та забезпечення населення. Міністерства й держоргани працювали б у режимі жорсткої економії. І ніяких мільйонів на серіали чи посібники вже б ніхто не виділяв.

Нині кожен українець усвідомлює, що в умовах війни країна має жити за принципами воєнної економіки, де головним критерієм витрачання коштів є доцільність, ефективність і солідарність. Однак життя солдата на передовій оцінено у 20-30 тисяч гривень, а барське панування чиновника у Києві у пів мільйона. І у громадян НЕМАЄ можливості вплинути на владу і її витрати, оскільки, узурпувавши владу, Зеленський очікує або на окупацію, або на покірність, розуміючи, що громадяни не підуть на протести, допомагаючи зовнішньому окупанту. І подібне не просто моральна дилема. Це аморальна ницість та підлість системи, котру курує аморальний покидьок, що не бажає працювати на благо країни і встановлює диктатуру, розуміючи, що є всі підстави його посадити на лаву підсудних, а за умови військового стану ще й вчинити з ним якраз за правилом військового часу.

То що українцям робити, коли влада Зеленського СВІДОМО не дотримується Конституції та закону, не вводить стан війни і не збирається урізати витрати на утримання?

Насправді, в Україні є всі передумови для змін на краще. Країна знаходиться на межі критичних соціальних, політичних та економічних проблем. Як би Зеленський не крутився, для більшості населення він не є легітимним президентом (хоч є законним), а справжніх еліт в країні не існує. Система давно функціонує неефективно і тримається лише на багнетах, терпінні населення, котре розуміє, що тисне зовнішній ворог, та контролі за інформацією і вузьких корупційних ланцюжках. Проте відсутність реальних еліт, а також лідера чи руху, який міг би об'єднати націю, є однією з найбільших перешкод на шляху до змін. Однак навіть без такого лідера можна мобілізувати суспільство через спільні ініціативи та юридичні заходи. Це може бути поєднання різних громадських організацій, активістів, бізнесменів і частини колишніх чиновників чи військових, які мають спільну мету щодо змін в країні.

Ну а для боротьби з корумпованою диктатурою Зеленського важливо зосередити увагу на міжнародному тиску. Таки треба вимагати обіцяного аудиту і відкриття справ проти зелених крадіїв. Це включає залучення міжнародних організацій, підтримку країн-партнерів, а також звернення до міжнародних судів і організацій, щоб вони допомогли здійснити аудит українських держзакупівель, витрат бюджету та порушень Конституції. Міжнародний тиск може стати потужним інструментом для примусу влади до змін.

Ліна ТИХА, Конфлікти і закони

Фото з відкритих джерел