Над Анкарою безхмарне небо

- кемалісти (прибічники світської лінії розвитку, заснованою фундатором сучасної Турецької республіки Мустафою Кемалем, «Ататюрком»),

- та ісламісти (прибічники повернення до релігійно-імперської лінії розвитку).

Ататюрк жорстко причавив ісламістів у 20-х роках минулого сторіччя, а основною опорою - хранителем світської лінії розвитку - стали збройні сили. При чому, це було закріплено деякими нормативно-правовими актами.

З часів Другої світової армія влаштовувала п'ять переворотів, коли лінія уряду, на погляд генералів, загрожувала принципам кемалізму.

Перевороти завжди були успішними.

Років двадцять тому ситуація розпочала змінюватись на користь ісламістів.

Основними причинами слід вважати численні збройні конфлікти навколо/у Туреччині та збільшення статків селянства, зріст народжуваності та похід цієї молоді в ісламські навчальні заклади.

Прибічниками кемалізму залишаються військові, середній клас та частина заможного населення.

Тим часом, у Туреччині та у світі постає новий, цікавий рух - рух проповідника та письменника Фетхуллаха Гюлена.

Цей рух - суспільна сила, яка, певною мірою, є спробою примирити крайності ісламізму і кемалізму.

Ставка у ньому є на дуже широке розуміння ісламу та просвітницьку діяльність завдяки широко розповсюдженій мережі навчальних закладів з високою якістю освіти.

Рух має суфійське коріння (езотерична гілка ісламу, яку дуже не люблять прибічники традиційної версії) та, загалом, схожий на популярне у 18-19 ст. у Європі масонство - месійний рух по виправленню світу.

Прибічниками Гюлена стали, переважно, інтелігенція та люди «широких поглядів», які шукають компромісу між «відкритістю до світу» та «збереженням національних особливостей» - журналісти, викладачі, бізнесмени.

Рух набрав надзвичайний вплив та нараховує, по різних оцінках, від мільйону до восьми мільйонів наслідувачів у світі.

У самій Туреччині гюленівці неодноразово ставали мішенню гучних скандалів та звинувачень - у т. ч. у спробах захоплення влади.

Ердоган, з часів свого приходу до посади, розпочав процес поступового зменшення впливу армії на процеси у країні (в т. ч. на законодавчому рівні) та розгортання держави на стримано-ісламістські позиції у зовнішньої політиці.

Зокрема, він вдався до кількох хвиль репресій щодо керівництва Збройних сил (за кілька років було заарештовано більш ніж 300 вищих офіцерів) за звинувачення у спробах військового перевороту.

Зрозуміло, що уся прогресивна частина суспільства чекала, коли ж турецька армія «візьме своє».

Вчорашню спробу перевороту багато хто вважає або «постановкою», або «невдалою спробою перевороту».

Але для постановки вона занадто кривава, а для військових - занадто безладна.

Тому я висуваю іншу версію.

Нема ніяких сумнівів, що гюленівці не залишили без уваги такий надзвичайно важливий інститут турецького суспільства, як збройні сили.

Завдяки наполегливій праці, вони, напевно, отримали міцні позиції у ЗС, переважно, серед молодших та середніх офіцерів.

Політика Ердогана давно не влаштовує ні кемалістів, ні гюленівців, тому, вочевидь, останні запропонували першим традиційне вирішення питання - переворот.

Таким чином, кемалістська частина армійської верхівки, яку, поза сумнівом, не влаштовує зростання впливу третьої сили у збройних силах, отримала гарну нагоду з цією силою покінчити.

Вони дали гарантії гюленівцям:

- ви розпочинайте, ми підтримуємо,

а коли дійшло до справи, кинули останніх та, ба більше, - розстріляли їх вірними армійськими частинами.

Гюленівська спроба стала однаково чужою і кемалістам, і ісламістам, і політичній опозиції з іншими поглядами (від соціалістичних до ліберальних), і широким народним масам.

Ця версія пояснює - чому демонстранти з портретами Ататюрка (кемалісти) не тільки не билися з демонстрантами з портретами Ердогана (ісламістами), але і діяли спільно проти військових, які намагалися здійснити переворот.

Тому «військовий переворот» кудись випаровується і стає, замість цього - «незрозумілою спробою мутних масонів захопити владу з опорою на деякі розпропаговані військові частини».

А тоді кемалістська частина армії не тільки не погіршила свої позиції в суспільстві, а й зміцнила.

А як же:

- задавити заколот з усією строгістю, збивати вертольоти, які стріляли по натовпу, бити по танках, розстрілювати «своїх».

І усе це - для збереження «демократії, миру та злагоди у країні.

Тих генералів, що спецслужби Ердогана похапали за співчуття/бездіяльність, ще, можливо, доведеться з вибаченням відпустити.

Протистояння кемалістів та ісламістів, а значить - загрози, власне, військового перевороту/продовження репресій проти армії збереглись. Якщо не посилились.

Туреччина вступає у довгу полосу політичної нестабільності.

Олексій Арестович, facebook.com