​Лінгвоцид в Музеї голодомору

Рано мене розбудив телефон. У слухавці я почув знайомий жіночий голос, що з хвилюванням повідомив: - Геноцид в Україні триває і досі!

Виявляється, що моя давня приятелька відвідала Музей голодомору на Печерську, після чого цілу ніч, схвильована, майже не склепила очей і, дочекавшись ранку, поспішила повідомити мене із неприємним відкриттям: у відомому музеї в центрі української столиці, - в музеї, котрий розповідає про голод в Україні, штучно створений російською комуністичною владою шляхом відбирання хліба у селян з метою загнати їх до світлого колгоспного майбуття, - записи по трансляції тривають російською мовою. Чому в столиці України нехтують державною мовою? Виявляється, не випадково, пояснив працівник музею: російськомовне населення може не зрозуміти!

Що тільки не робилося в Україні для застереження незручностей задля російського «старшого брата», що вже після стількох років по хрещенню Русі Київської 988 року озвався «старшим» серед боліт угро-фінського народу меря з допомогою татарських народів Золотої орди та православних попів з древньоболгарською мовою! Хто тільки не вважав себе за «божих посланців» на радість загарбаних народів: і римляни, і іудеї, і нащадки тевтонських рицарів, що проголосили свастику, вживану мало не всією на той час Європою, власним знаменням. А тепер ще ця азійсько-фінська суміш і собі пробилась до захмарного Аеропагу з кривим ятаганом в одній руці і пляшкою сивухи у другій!

Чи не з цього починалось зросійщення України разом з голодомором на державному рівні? Це ж вони стверджували, що свідомість починається з буття. Мова – то лише «засіб для спілкування». А буття буде таким, яким його накажуть зробити великі мужі комунізму, які задля химерних ідей прагнули насильством обернути людей на щасливих червоних «гомо сапієнс». А «засіб спілкування» - «мова старшого брата» - був би навіки закарбувався у свідомості отих «гомо», якби не свідомі українці, якби не Іван Дзюба з його «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Бо знущання над українським народом шляхом позбавлення його шматка хліба нерозривно йшло з перетворенням великого народу на сировинний придаток росії з одночасною вимогою комуністичної партії про «единый советский народ (звичайно, на общедоступном русском языке)», а скінчилось ствердженням безперечно великого наукового досягнення президента росії путіна, що росія закінчується там, де триває російська мова. Гай, гай, це вже вам не лише Європа та Азія, а, стривайте, чи не вся Америка! Отож, стараймось та допомагаймо, як казав Тарас, «виростайте, недолюдки, та поможіть матір катувати!»

Звісно, з таким науковим багажем можна переписати всю українську, - і не лише українську! - історію, як власну, починаючи з Ярослава Мудрого або ще й раніше - з Кия. В історії, бач, можна прихопити все, що погано лежить. Недарма мітинги у Петербурзі завершуються скандуванням «путін – вор!», і це не позбавлено історичної логіки з часів Лжедмитрія-«тушинського вора».

Можливо, таку ж надію плекають у власному серці ще й організатори Музею голодомору?

…Мені пригадуються гастролі Закарпатського театру у російському місті Кострома. Я за посадою керівника театру виступав перед початком вистави зі словом до глядача. На моє запитання, чи можу я звертатись до залу українською мовою, зал відповів дружніми оплесками на знак згоди. Росіянам переклад з української виявився непотрібним.

Олесь ГРИБ, голова Печерського районного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів-державників

Фото glavcom.ua