Я б в політики пішов, хай мене навчать

Нехай вибачить мені Володимир Маяковський за спотворений текст його відомого віршика, але саме цією, вже ідіоматичною фразою абсолютно чітко оцінується ситуація цьогорічних виборів у Верховну Раду. Адже вибори у ВР 2012 відрізняються диким та нестримним бажанням відомих, популярних та напівсвідомих українців заявити суспільству про своє бажання змінити життя країни на краще. 

Як саме вони це збираються зробити, їм самим абсолютно не відомо, бо вони «універсітетов не кончали», але мають: бажання засвітитись, побавитись, погратись. Крім того, новоспечених політиків по-братськи підтримують більш освічені, фінансово забезпечені, політично-заточені партайгеноссе. Й ці досвідчені та забезпечені грошима та адмінресурсом геноссе щиро впевнені, що наявність зірок естрадних та спортивних майданчиків в своїх лавах здатна забезпечити їм суспільні преференції, довіру та більшість у Верховній Раді.

Цілком імовірно, що Верховна Рада наступного скликання найближчим часом перетвориться у філію Київконцерту та Донбас -арени. Чи піде це на користь патронатним політичним силам?!

Важко порівнювати політичні та економічні здібності хірургічно тюнінгованих виконавців сучасних шлягерів та анаболіко-підкачених фізкультурників. Але оцінимо шанси останніх, на мою думку, більш достойних персонажів, які заслуговують на лаври переможців.

Спортсмени відомі та популярні серед всіх громадян, й тому «партія жуликів та крадіїв» та «партія жуликів, крадіїв та спортсменів» - це дві кардинальні різниці. Спортсмени створюють ілюзію оновлення політичної еліти, вони виходять за межі суспільної критики. Вони можуть не ходити на засідання Ради, бо зайняті здобуттям чергових перемог та виконанням почесних місій доброї волі. Спортсмену переможцю-політику важно дорікати, бо це загрожує потраплянням під жорна ненависті фанатично відданого суспільства, яке пишається своїми героями та чемпіонами.

Наявність спортсменів у політичному процесі  - технологія, успішно апробована в Росії, яка надає рясні дивіденди популярності політичним партіям, що пригріли та підняли спортсменів на вищі сходини політичного Олімпу. Як вважають самі росіяни,спортсмени в політиці це свого роду їхнє політичне know-how. І не дарма, такої кількості фізкультурників в політиці не знає жодна інша країна світу. Там першим політиком-спортсменом був борець Олександр Карелін, слід за ним з’явився хокеїст В’ячеслав Фетисов, якого Путін призначив головувати російським спортом. Пізніше  в політику потрапив та долучився до лав «Великої Росії» високоінтелектуальний боксер Микола Валуєв. Судити про його реформістську діяльність важно, але ж як вражає рекламний ролик, знятий за його участі, в якому боксер жаліється про те, що «він у футболі повний «нуль»» й впевнено забиває м’яча в інформаційне табло стадіону. Шкода тільки, що політик Валуєв з подібною щирістю не замислюється про свої позиціонування в політиці.

Як відомо, неперебірливі українці, здатні безапеляційно довіряти «старшому брату», завжди готові радісно проміняти апробовані методи сусідів. Новаторами в цьому напрямку стала Партії регіонів. Саме регіонали вперше підняли на політичний Олімп чемпіона по вільній боротьбі Ельбруса Тедеєва (депутата ВР V и VI скликання), й саме вони пригріли «політичну тушку» - президента Федерації баскетболу Олександра Волкова (депутата ВР V скликання) , якій розпочав свою політичну кар’єру в «Нашій Україна». В липні поточного року Партія регіонів представила ще одного потенційного політика – боксера Василя Ломаченко та  розвісила біг-борди з його зображенням, оформлені прапорцями ПР по всій Одещині. Правда, Сам Ломаченко від коментарі щодо приходу у політику відмовився.

Але найяскравіша спортивна зірка вітчизняної політики Віталій Кличко, як й слід світовому чемпіонові, обійшов своїх спортивних політичних опонентів та, розпочавши свою політичну кар’єру у 2006 році, очоливши блок «ПОРА – ПРП». Далі зірковий Кличко змагався за посаду мера Києва, програв вибори та згодом створив свою власну партію «УДАР». Дійсно, за роки своєї політичної кар’єри Віталій Кличко - кандидат педагогічних наук, магістр Національної академії державного управління при Президентові України за спеціальністю "Управління суспільним розвитком" навчився більш-менш грамотно формулювати свої думки та вдало відповідати на запитання журналістів, але чи вийшов з видатного боксера, роками підставлявшого свою розумну голову під удари спортивних опонентів, велике питання.

Цьогорічний врожай привів до політичного руху ще декількох спортивних чемпіонів-переможцев. Влітку, акурат по закінченні Євро-2012, про свої політичні амбіції заявив футболіст Андрій Шевченко, чим викликав щире здивування свого друга Кличка, фанатів та журналістів, які не могли второпати, чому саме зараз, чому до Королевської? До останнього Кличко, партія якого представлена не дуже зірковими та не дуже професійними персоналіями, до останнього вважав, що цей недолік зможе скрасити з’явлення ще одного улюбленця спортивних фанатів. Але цього не сталося. Шевченко прокоментував своє рішення так: «Я дуже поважаю Віталіка, я оцінюю його внесок як спортсмена, але я вважаю, що два великих спортсмени в одній партії – це вже занадто…». Згодом, з метою остаточно розчавити свого кращого друга, Шевченко навіть викликав Кличко на політичні дебати, від яких розчарований зрадою друга Кличко відмовився.

За ствердженням експертів, Шевченкові фанати, які ще вчора дерли глотку за його голи на футбольному майданчику, здатні додати 1-2 відсотки пані Королівській та забезпечити прохід її «України вперед» до Верховної Ради. Й взагалі, хто б так гарно міг потішити українців, як не дивакувата парочка Королівської та Шевченко, які, судячи з сюжетів на ТВ, наче подружжя, всюди з’являються разом й разом й з розумними обличчями переймаються проблемами представників різних галузей, приміряючи собі на голови то каску шахтаря, то ковпак виробника молочної продукції.

Найнесподіванішим відкриттям цьогорічних парламентських змагань виявилось з’явлення на політичній арені ще одного непереможного спортсмена – олімпійця, плавця Дениса Силантьєва, що балотується по мажоритарному округу 217 – Оболонь, Київ, та який раптом усвідомив, що оболонські діти не вміють плавати - та впевнено пірнув у політику. За його словами, для кардинальних змін в країні потрібна: «воля, чіткий план та однодумці за для того, щоб в одному місці втілити та потім продавити по всій країні. В мене все для цього є, тому я вирішив балотуватись». Свої політичні уподобання Силантьєв поки що не афішує та обмежується висловом: « Коли тонуть діти, не важливо за Вітю чи за Юлю». Але, судячи за кількістю коштовних рекламних атрибутів, що супроводжують його шлях до Верховної Ради, покровителі у плавця спроможні навчити не тільки оболонців плавати та робити ранкову гімнастику, але й «зафізкультурити» усю Україну.

На тлі останніх фізкультурно-політичних трансформацій цілком логічним звучить коментар прем’єр-міністра України Миколи Азарова, який  вважає, що спортсмени мають повне право йти до політики: «А що, хіба спортсмени не люди. Чому, коли в політику йдуть журналісти, актори, це нікого не дивує, а коли йдуть спортсмени, чомусь усі питають. Я з великою повагою ставлюсь до наших видатних спортсменів. Це завжди сила волі, мужність та вміння витримувати стресову напругу, відповідальність та дисципліна, тобто ті якості, які необхідні політику».

Тож й виникає питання: або повальне з’явлення спортсменів в політиці, що свідчить про деградацію інституту державотворення та катастрофічну нестачу свіжої політичної еліти, доведе Україну до «цугундера», або ми всі помиляємось та свіжі фізкультурні, енергійні та дисципліновані кадри здатні швидко впровадити в Україні антикризову програму та втілити фантастичне економічне диво?

Віктор ТАРАНОВ