​Війна - це кара за недолугість чи поштовх до змін?

Хочу відреагувати на декілька постів мого давнього товариша Олексія Толкачова, де він стверджує, що Україна заслуговує на цю війну. Не в кремлівському сенсі — буцімто провокуючи недоімперію на агресію. А по-іншому — незрілістю українського суспільно-політичного життя. Тобто, дурнуватою надією на месію, небажанням чути один одного, невмінням об’єднуватися, тотальною безвідповідальністю, жадібністю, толерантністю до хабарництва і так далі, самі все знаєте.

Так от, Олексій і правий, і неправий одночасно — отаке в нас нелінійне життя.

Він має рацію, бо війна іде криваво, важко, з величезними втратами — людей, міст, інфраструктури, економіки. Бо 30 років незалежності і особливо 8 років після анексії Криму ми не готувалися до війни. Ми безглуздо, недбало, недолуго марнували час (мова не про ЗСУ, а про владу і суспільство, хоча й до ЗСУ є багато питань). І зараз, на другий рік війни, не відбулося спрямування життя країни на потреби фронту, виробництво зброї і боєприпасів буксує, а корупція навіть розквітла і опанувала нові сфери, як от ухилення від мобілізації.

Наша влада — породження нашого суспільства і його чесне дзеркало. Ми дозволяємо їй діяти так, як вона діє. І тоді ми, українці — нема куди правди діти — заслуговуємо саме на таку жорстоку війну на знищення. Тому Олексій правий.

Агресія недоімперії проти України була об’єктивно невідворотною. Вона є відкладеною платою кров’ю за незалежність України, яку ми отримали в обмін на відмову від ядерної зброї (саме так це і формулювалося тоді).

Війна не є карою з небес за наше марнотратство відносно шансів на побудову успішної вільної країни. І не є повчальним приводом до прозріння. Тому Олексій не правий.

Ще в 1997 році я надрукував в «Київських відомостях» два сатиричних оповідання про гібридну війну росії проти України. І повірте, як високопосадовець АП, я спирався не тільки на власні фантазії.

Після вторгнення рф в Грузію в 2008 році неминучість війни стала зрозуміла кожному дотичному до політики. Вже не кажучи про період після анексії Криму.

Після другого пришестя чемоданного фюрерка він і його зазомбована паства обрали шлях до імперського середньовіччя. Вони почали рухатися по цивілізаційному шляху в зворотному напрямку і повинні були або переїхати через Україну або зупинитися. Що, власне, і відбувається.

І що, ми почали завчасно і наполегливо модернізувати суспільно-політичний устрій України, щоб стати сильнішими і відбити агресію з найменшими втратами? Було багато спроб донести ці зрозумілі речі до українського суспільства. Займалися цим безпосередньо і ми з Олексієм Толкачовим. Але нас всіх не почули. Не забажало українське суспільство стати більш сучасним і ефективним, більше вимагати від влади, але одночасно стати більш вимогливим до себе.

Якщо зустрічаються два європейці, то їм достатньо співпадіння однієї позиції з десяти, щоб почати будувати спільний проект. В українців можуть співпадати дев’ять позицій, але однієї розбіжності вистачить, щоб почати непримиренне протистояння. Це я вже як політтехнолог стверджую.

Не бачу, як війна зможе щось змінити в українському менталітеті. Війна — не вчитель або виховник. Вона — це біда, потрясіння, горе, які можуть пробудити в людях щось світле на зразок співчуття, але й те ненадовго. Потім все повертається до звичного світоустрою.

А ще війна здатна підводити історичну риску. Остаточну.

Олександр Кочетков, facebook.com

Фото зі сторінки ФБ Олександра Кочеткова