​Монополія по-українськи: узурпація ринків через узурпацію влади та підкуп, або Як протистояти енергетичній та комунальній мафіям?

Монополізм у світі - явище відоме. Протягом всієї історії Заходу деякі виробники, чи бізнес-структури, нарощуючи свої можливості, бажали прибрати конкурентів, аби отримати контроль над ринком. Однак, якщо спочатку монополії вели до розвитку, то з часом починали нахабніти, турбуючись лише про власні інтереси. Саме тому у світі і винайшли боротьбу з монополізмом, навіть тим, який називають природним. І це за умови, що природний монополізм виникає лише тоді, коли конкуренція між кількома компаніями в якійсь галузі є економічно недоцільною або навіть шкідливою. Тим не менш, навіть такі монополії на Заході контролюються державами. А контроль цей запроваджено тому, що держави усвідомлюють, що монополіст не зацікавлений ані в покращенні умов надання якості товарів (послуг), ані в зменшенні ціни, ані в тому, щоб з’являлись конкуренти (нехай це будуть хоч альтернативні джерела енергії, але і їх монополіст бажатиме покласти під себе).

Наочним прикладом для українців щодо якості покращення послуг при усуванні монополії можна вважати час, коли на ринку, де існувало два монополіста зв’язку: Київстар та UMC, з’явилось додатково ще щонайменше чотири оператори. І враз і ціни, і якість послуг, а також розширення цих послуг - суттєво змінились на краще, у бік позитиву для споживача. Однак в Україні, державі, що керується, як сказав колись ще молодий Яценюк, десь п’ятьма особами, сама система аж ніяк не зацікавлена в розвитку нормального капіталізму і нормального ринку, адже тоді цих п’ять осіб, які володіють країною, втратять бариші і корупційну ренту. Тож згодом конкурентів у сегменті мобільного зв’язку - усунули, і нині на ринку знову монополія - лише три оператори, які нахабніють і завищують ціни, надаючи подекуди неякісні послуги, або нав’язуючи послуги, які користувачеві не потрібні. Але гроші за них - беруть.

Проте існують в Україні і певні монополії, аналог яких не зустрінеш більше ніде в жодній країні світу, оскільки така монополія по-українськи - це симбіоз радянського підходу фінансування з бюджету (бо утримуються за кошти платників податків) та... клептократії (де контроль над активами перетворюється на інструмент збагачення вузького кола осіб), а також корпоративного авторитаризму, що використовує державний апарат (як Ахметов), або власні посади (як Порошенко) для створення та підтримки монополії.

Українським клептократам, шо вилізли з бандитів та недобитих комуністів, дуже хочеться, аби їх сприймали, як еліту (хоча їм так личить елітність, як корові - сідло). Саме тому вони воліють, аби їх називали олігархами (як аналогічних покидьків в росії назвав Гайдар на грецький манер), хоча на Заході цей термін застосовується суто у негативній інтерпретації до осіб, що втручаються у політику.

Здавалось би, а як може бути, якщо компанія, яка утримується за бюджетний кошт, сидить на державних тендерах, списує собі борги на ЖКГ через Верховну Раду, бере державні кошти на відновлення (чи кошти західних партнерів) може бути приватною, якщо весь механізм її утримання ідентичний державній структурі? Але - може. В Україні відбулась дивна приватизація, коли державну компанію наче купили, але всі витрати все одно переклали на платників податків. А от прибуток виводять в офшор. Як так сталось? Насправді, все просто: за часів Кучми було створено українську модель приватизації, що була направлена зовсім не на ефективність розвитку галузей, а на перерозподіл ласих активів між «своїми». Її не створювали заради конкурентного середовища. Навпаки, з самого початку цементували монополію для обраних.

Українська приватизація під гасла, що «держава поганий власник, а приватний краще про все потурбується», відбувалась за певними схемами: вартість активів занижувалася, державні підприємства доводилися до штучного банкрутства, а потім продавалися за безцінь людям, наближеним до влади, або криміналу.

Новоявлені «власники» не мали власних коштів для купівлі цих активів навіть за безцінь, бо все ж вийшли з радянського союзу голими і босими. Але, на відміну від населення, вони вийшли з СРСР з посадами, зв’язками, а то й кримінальним підґрунтям. І тому колишні комсомольце-урки, яких не відлучили від влади, заснували схему, за якою людина при владі (або нею захищена, або з кримінального кола) отримувала на купівлю збанкрутілого підприємства кредити в державних чи приватних банках (які часто не повертала), або брала їх під низькі відсотки, які були доступні тільки обраним, або не виплачували кредит, а потім викупали у банка борг за значно нижчою ціною. А от збитки від таких схем списувалися або перекладалися на плечі держави (тобто, платників податків). Тож, завдячуючи певним схемам, що були провернуті і узаконені при Кучмі, невелика група людей отримала контроль над стратегічними галузями країни, водночас встановивши свої правила гри у владі, парламенті та уряді, аби зацементувати собі монопольний статус.

Саме тому з українським монополізмом не можна боротись у той спосіб, який існує у цивілізованих країнах, адже західний природний монополізм ґрунтується на економічній логіці, тоді як український на основі корупційних схем, афер і захопленні політичного впливу.

І сьогодні всі українці на власній шкурі відчувають таку приватизацію, оскільки наразі вже всі знають, що, придбавши стратегічно важливе підприємство, власники не вкладались в його розвиток, адже знали, що основні витрати покриватимуться за рахунок держави. І саме тому з часів Кучми в законодавстві і протягували перекладання витрат саме на платників податків, а от прибуток виводили до офшорів, звідки якщо якісь кошти і повертали, то називали їх інвестиціями. І наразі весь цей монопольний бізнес (енергетика, газ, водопостачання, паливо, металургія), знаходячись в руках обраних Кучмою осіб, доїть бюджет, використовуючи державні механізми, і, що головне, - найнепідкупніший український суд та депутатський корпус все це - благословляють.

Нині всі ці галузі функціонують в умовах законодавства, яке дозволяє перекладати ризики і збитки на суспільство: борги списуються через політичні домовленості, тарифи на послуги затверджуються «потрібними» органами, а допомога міжнародних партнерів часто витрачається непрозоро, а то й освоюється в незрозумілому напрямку. Суспільство - біднішає. Якісних послуг від цих структур - не отримує, але при цьому у платників податків забирають останнє на користь приватного гаманця. Саме це і стало фундаментальною проблемою: держава перестала бути ефективним регулятором між народом і а-ля «бізнесом», перетворившись на донора для «приватного монстра».

І сьогодні будь-хто знає, що український монополізм - це штучно створена структура, що базується на корупції, маніпуляціях із приватизацією, захопленні влади та підкупом судів, які дуже легко приймають рішення в інтересах саме монополістів. А існують ці монополії лише завдячуючи симбіозу олігархів, депутатів та чиновників, котрі організовують законодавство в інтересах клептократів.

Найганебніше те, що всі ці а-ля олігархи не здатні творити і робити благо. Шкода, нанесена ними українській державі та економіці - неспівставна ні з чим. Однак всі українці розуміють, що оті особи, які володіють державою, як про це сказав ще молодий Яценюк, добровільно не будуть здаватись, а всіх, хто буде проти них поставати, через своїх проплачених шакалів, яких чомусь називають лідерами думок, будуть обливати брудом, бо в країні великий прошарок прикормлених покидьків, яким теж байдуже до розвитку та заможності держави, а цікавить лише власна кишеня, що наповнюється з каси монополіста.

Проблема українського монополізму - це економічна та соціально-політична криза суспільства. І їх потрібно долати. І долати безпосередньо суспільству. Проте не треба бути наївним і розказувати, що зміни законодавства та політична воля можуть призвести до покращення. Всі такі балачки - снодійне для продовження функціонування каркасу корупційної влади на чолі з монополістами. Порошенко вже провів 144 реформи, котрі призвели до знищення державного управління, посилення монополії Ахметова, знищення медицини і освіти. І все це відбувалось під бравурне завивання про покращення. Щоправда, ніхто не уточнював, покращення для кого? Зеленський продовжив діяльність Порошенка. При ньому Ахметов поліпшив свої статки, незважаючи на війну. Та й сам Порошенко під час цих років повномаштабної війни гарно себе почуває. Симбіоз членів партії регіонів та її обслуги зійшовся в смертельному таночку для країни, коли громадяни лишились беззахисними як перед зовнішнім ворогом, так і перед внутрішнім.

То чи можна побороти каркас цієї мафіозної структури? Звісно, що так. Однак не через випрошування чогось у влади, заяви та подання усіляких петицій, на які ще з часів Порошенка і уваги не звертають, підмінивши ними реальні вимоги громадян, а лише через локальну самоорганізацію населення. Звісно, монополісти і влада робитимуть все, аби розколювати суспільство: мова, релігія, свій/чужий, створення конфліктів між соціальними групами (працюючі/пенсіонери, місто/село, держсектор/приватний сектор). Для відволікання від реальних проблем вони підуть на все і вливатимуть дурні гроші в будь-які скандали. Чи можна такому протидіяти? Можна.

Головне у стратегії чітко усвідомлювати, що влада гопників - не товариш народу, а монополісти не зайчики, а тому, якщо вони що пообіцяють, то це не означає покращення, а, навіть, навпаки. Доведено Порошенком! Тож громадянам необхідно повернути владу на місцях, незважаючи на легалізовану (наприклад, Київраду, за яку хтось десь проголосував, але яка аж ніяк не представляла і не представляє інтереси тих же киян, а працює на власне збагачення і збагачення мера та знищення Києва в інтересах забудовників), або облраду, чи раду будь-якого міста та селища в інших містах, районах та регіонах. Громадянам необхідно згуртовуватись навколо власних інтересів і фокусуватись на тому, що їх об’єднує у групи і аж ніяк не вестись на вкиди влади та монополістів по розколу цих груп, хоч по мові, хоч по вірі, хоч по статусу.

Необхідно налагоджувати моніторинг діяльності місцевих представників монополій, фіксувати порушення та викривання схем на рівні своїх громад (фото, відео, свідчення, як, наприклад, це роблять з тендерами представники «Народного аудиту» на чолі з Юлією Глушко). Не треба забувати і про прямий громадський опір, який може існувати. І це не лише страйки і блокування діяльності монополіста, а й протест у вигляді несплати за не просто неякісну послугу за завищеними тарифами, а... оплату геноциду проти населення, котрий полягає у саботажі монополіста в організації життєзабезпечення українського населення (надання якісної води, газу, електроенергії, опалення), оскільки забезпечення ними є основоположними елементами гідного життя, і подібне захищено як національним законодавством, так і міжнародними угодами, ратифікованими Україною. Саме економічний саботаж, опираючись, навіть, на недосконале законодавство з приводу захисту споживачів, може стати опором свавілля монополістові.

Однак для діяльності потрібні кошти. Тому краще створювати фонди взаємодопомоги для об’єднання ресурсів громад. Не треба покладатись на банки. Ліпше використовувати криптовалюти або готівку для обходу державного контролю. Однак головне, що потрібно засвоїти громадянам: навіть всередині системи завжди існує конфлікти інтересів. Тож вкрай необхідно шукати політиків і чиновників, які готові допомагати боротись з узаконеним свавіллям. Ну і вже давно пора розпочати подання судових позовів проти свавілля монополіста та, начебто, державних структур, які замість громадян, захищають саме монополіста.

Не треба нехтувати і зверненням до міжнародної спільноти та міжнародних структур. Як колись були введені санкції проти януковича, такі самі, на міжнародному рівні можна ввести і проти Ахметова, Пінчука, Фірташа, Коломойського. Головне - зібрати потрібну доказову базу. Тим паче, що двоє з них вже давно цікаві міжнародним правоохоронним органам. Тож цим структурам потрібна допомога небайдужого українського народу, аби міжнародні правоохоронці зацікавитись й іншими клептократами. А тому використання публічних скарг до ЄС, США чи міжнародних фінансових інституцій можуть допомогти вплинути на владу через санкції чи відмову у фінансуванні.

Що ж до саботажу компаній Ахметова і місцевих рад у забезпеченні населення і, зокрема, Закону України «Про житлово-комунальні послуги» № 2189-VIII, який чітко регулює забезпечення життєдіяльності населення через водопостачання, електроенергію, газ, теплопостачання, а також ст. 5 та 8 Кодексу цивільного захисту України, то тут громадянам потрібно вже починати поводитись радикальніше.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» другою статтею встановлює обов’язок органів місцевого самоврядування забезпечувати життєдіяльність населення, зокрема шляхом надання житлово-комунальних послуг, ст. 30 покладає на виконавчі органи місцевих рад обов’язок забезпечення надання послуг з водопостачання, теплопостачання, електроенергії, газу та інших послуг, а ст. 42 чітко вказує обов'язки міських голів щодо забезпечення належного функціонування комунального господарства. Тож громади, паралельно з протестами, можуть подавати колективні позови до суду щодо неналежного виконання або бездіяльності міського голови у сфері надання житлово-комунальних послуг, що суперечить ст. 2, 30, 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», а також щодо порушення права на доступ до якісних послуг, гарантованих Конституцією України та законами. Не завадить подавати позови і до НЕК «Укренерго». А коли позови колективні, то і результативність буде іншою.

Аж ніяк не завадить і звертатись до інституцій ЄС та ООН із запитом на моніторинг ситуації у сфері житлово-комунальних послуг в Україні, а також до всіх міжнародних організацій, які надають кошти на реформи та відновлення з вимогою аудитів та перевірок.

Що ж до генерації електроенергїї, то тут громадам треба тиснути на міські влади з вимогами встановлювати тимчасові альтернативні джерела. Якщо є гроші на озеленення та місточки, то вже на тимчасову генерацію точно знайдеться. Тож не соромтесь відвідувати сесії міських, обласних та селищних рад і вимагати від них вирішувати питання організації життєзабезпечення населення.

Оксана КОТОМКІНА, Конфлікти і закони

Фото antikor.com.ua