​Як дозвіл на продаж землі поховав Римську республіку - закон невідомого приватизатора

Наприкінці XV сторіччя біля італійського міста Урбіно були знайдені уламки бронзової дошки часів Римської республіки. Знахідка одразу ж опинилася в колекції відомого збирача старожитностей кардинала П'єтро Бембо, і з того часу відома вченим як «табула Бембіна». Вчених дошка зацікавила насамперед тим, що на ній були записані одразу два римських закони, ухвалених не пізніше 111 року до нашої ери: на лицевій стороні – про незаконне збагачення (так, з ним боролися і двадцять три сторіччя тому), на зворотньому боці – про землю.

Найрезонанснішим, звісно, був другий закон. Адже йшлося в ньому – не більше, не менше – про перетворення ділянок землі, якими раніше користувалися римські громадяни, на їхню приватну власність. Яку тепер можна було передати в спадщину, купити або продати – так само, як і інше майно. Це була зміна справді історичної ваги, яка назавжди змінила хід історії Стародавнього Риму, - хоча, швидше за все, не так, як це планували ті, хто складав цей документ.

Про існування цього закону ми знаємо й зі слів античних істориків і політиків. Щоправда, ім’я його автора, як не дивно, нам і досі невідоме, - при тому, що зазвичай римські законотворці турбувалися, щоб закони неодмінно були «іменними» і нащадки могли пишатися мудрістю своїх пращурів. Зрозуміло, що і в цьому випадку у документа був «батько». А ось хто саме ним був - існує кілька версій.

Аппіан, головний наш інформатор про події римського політичного життя кінця II сторіччя до нашої ери, називає автора закону Борієм. Проблема, однак, в тому, що в жодних інших джерелах це ім’я не зустрічається. Цицерон натомість згадує про Торія. Схожість цих двох прізвищ є очевидною, тому чимало дослідників вважає, що йдеться про ту ж саму особу, і Аппіан просто обмовився. Втім, окрім співзвучності, жодних доказів на користь цієї версії так і не було знайдено. Зрештою, якщо Аппіан і справді обмовився, він з таким самим успіхом міг переінакшити й інші імена – саме тому припускали, що під «маскою» Борія «ховається», наприклад, Боарій. Або ж Варій, Фурій чи Бурр.

У тій частині закону, яка до нас дійшла (а бронзова дошка збереглася не повністю), згадане ще одне інше прізвище, цього разу зовсім не співзвучне з Борієм чи Торієм, але яке, тим не менше, теж цілком може належати автору закону. Йдеться про Бебія - народного трибуна 111 року до нашої ери. Саллюстій відгукується про нього вкрай негативно, називаючи трибуна «безсоромним». Щоправда, не в зв’язку із його законодавчою діяльністю. Бебій нібито був серед тих, хто отримав хабар від нумідійського царя Югурти. Проте, цілком можливо, що Саллюстій просто намагався пояснити образливе прізвиське, яким «нагородили» цього державного діяча сучасники.

Як там не було, але складається враження, що таким важливим з точки зору історичного розвитку законом, який утвердив право власності на землю, його автори не надто пишалися. А, може, навіть соромилися, як чогось і справді ганебного.

Дослідники звернули увагу й ще на одну обставину – між двома законами, записаними на одній дошці, існує помітна різниця. Закон про незаконне збагачення записаний на лицевій стороні, за усіма правилами, рівним шрифтом, з розбивкою на колонки та параграфи. Натомість земельний закон записаний на зворотньому боці вже існуючої таблиці, суцільним текстом, нерівними літерами – тобто поспіхом.

Виникає питання, що, власне, змушувало укладачів поспішати? Бажання якнайшвидше запровадити закон у життя? Острах, що його можуть скасувати до того, як власники скористаються правом продажу? Чи гострий конфлікт, який вимагав янайшвидшого вирішення?

Із джерел ми добре знаємо, що земельне питання було одним з найгостріших у тогочасному Римі. Римська республіка була нічим іншим як міської громадою, хіба що збільшеною у розмірах. Міською не в сучасному, а в стародавньому розумінні цього слова – більшість римських громадян були не ремісниками чи торгівцями, а сільськими господарями. І, що важливо, земля у Римі належала не окремим особам, а усій громаді. Звісно, обробляли її не спільно. Із загального земельного фонду повноправні громадяни отримували в користування власні ділянки землі, на яких вони могли господарювати цілком самостійно. При цьому вважали, що ділянки має вистачити, щоб прогодувати себе і родину, а також придбати зброю і військові обладунки – адже військо республіки не було найманим, а складалося з тих-таки громадян.

Так відбувалося насправді не лише у Римі, а й в інших італійських чи грецьких містах. І в більшості з них цей механізм працював доволі стабільно. Громадяни завдяки ньому були забезпечені землею і роботою, а держава мала озброєне за власний кошт і добре вмотивоване військо, яке захищало не просто батьківщину, а й свою землю - в буквальному сенсі цього слова.

Щоправда, в кожній такій державі чи державці (їхні розміри і справді сильно відрізнялися) час від часу виникав дефіцит землі. Хоча б тому, що кількість землі, що належала громаді, була зазвичай постійною, тим часом як населення зростало.

Вирішити цю проблему намагалися по-різному. Скажімо, у Фівах ухвалили «закон Філолая», який обмежував народжуваність. Але це допомагало мало. Адже питання було не лише в зростанні населення, а й в суттєвому майновому розшаруванні всередині громади. Шляхетніші за походженням і заможніші громадяни намагалися прибрати до рук більше землі. Наслідком було обезземелювання найбідніших. Тому в Коринфі, скажімо, проблему намагалися вирішити по-іншому. Закон, ухвалений на пропозицію Фідона, передбачав, що кількість земельних ділянок, що надавалася в користування, мала завжди відповідати кількості громадян. Однак і це насправді не вирішувало проблему.

У Римі пішли іншим шляхом. Після тривалої, майже семирічної боротьби між патриціями і плебеями у 368 році до нашої ери були ухвалені закони Ліцинія і Секстія (яке бачимо, їхнє авторство збереглося, попри те, що вони були ухвалені ще у першій половині IV сторіччя до нашої ери), які обмежували кількість землі, що могла бути отримана окремою особою з громадського фонду, 500 югерами (приблизно 125 гектарами).

Утім, за часів ухвалення цього закону Рим ще був відносно невеликим містом-державою. За наступні сторіччя він значно розширив свої кордони - захопив усю Італію, приєднав Підальпійську Галлію, Корсику, Сардинію, Сицилію, карфагенську Африку і Іспанію, значну частину Балкан і навіть Пергамське царство, на місці якого була утворена провінція Азія. І довгий час про дефіцит землі в Римі не було й мови. На порушення законів Ліцинія і Секстія звикли заплющувати очі, бо земель тривалий час вистачало всім.

Але перетворення маленької італійської республіки на середземноморську державу мало кілька наслідків. Насамперед, до Італії почали завозити хліб з новоутворених провінцій. Дешевший і доступніший за італійський. Конкурувати з цією навалою дрібні господарі з римських громадян не могли за визначенням. Вони розорялися і переселялися до міст, насамперед до Рима.

Одночасно зі зливою дешевого хліба до Італії почали масово завозити іноземних рабів, яких римляни захоплювали у численних війнах. Якщо раніше розміри угідь обмежувалися хоча б фізичною можливістю їх обробляти, то тепер досить було закупити потрібну кількість невільників і можна було прибирати до своїх рук просто неозорі лани. Саме так і робили римські олігархи.

Ми, звісно, можемо вважати політично мотивованим перебільшенням скарги Тіберія Гракха, що під час своєї мандрівки Етрурією він зустрічав самих лише іноземців, які поралися на полях. Але тенденція була очевидною – і для самого оратора, і для його слухачів.

Гракх одним з перших зрозумів, що обезземелювання пересічних громадян завдає величезної шкоди боєздатності римської армії. Адже вояки під час бою змушені думати не стільки про перемогу над ворогом, скільки про долю своїх клаптиків землі, що їх в тилу намагаються захопити заможніші сусіди. Саме про це Тиберій казав у своїй славнозвісній промові – навіть якщо Плутарх її вигадав від початку до кінця (виступи ораторів перед народними зборами тоді ще не записували, тому дійти до нас оригінали не могли за визначенням): «Навіть дикі звірі в Італії мають лігвища і нори, в яких зможуть сховатися, а люди, які б'ються і вмирають за батьківщину, не володіють в ній нічим, окрім повітря і світла... Полководці брешуть воякам, закликаючи їх захищати від ворогів рідні могили й святилища. Адже в багатьох з громадян немає нічого, а вони б'ються і вмирають за чужу розкіш, чуже багатство. Їх називають владиками світу, а вони не мають і клаптика землі».

Вирішити проблему дефіциту землі Тиберій запропонував радикально. Хоча на словах обіцяв лише відновити стародавній лад. Він пропонував згадати закони Ліцинія і Секстія. Й обмежити обсяг використовуваної землі для будь-якого громадянина 500, а для родини – 1000 югерів (тобто, 250 гектарами). Усі надлишки – відбирати до земельного фонду міської громади. Та роздавати вилучені землі біднішим селянам, ділянками від 30 югерів. За користування отриманою землею вони мали платити невелику оренду плату – і це дозволяло частково компенсувати витрати на проведення реформи. А щоб громадяни не втратили одразу виділені ділянки і їх не прибрали до рук заможні сусіди – їх взагалі заборонили продавати. Цей мораторій на продаж землі, власне, і був ключовим пунктом реформи, запропонованої Гракхом.

Щоправда, свій законопроект (знову ж таки «іменний», як і закони Ліцинія і Секстія) Гракху ще потрібно було зробити законом. У сенаті пропозиції Тиберія зустріли вороже – і не дивно, адже саме сенатори і були користувачами найбільших масивів громадської землі і зовсім не збиралися відмовлятися від надлишків, які й надлишками не вважали. І хоча сам законотворець, за словами Аппіана, зовсім не мав наміру «дбати про добробут бідняків», він зрештою вирішив діяти, залучивши на свій бік простолюд. Адже закон міг бути затверджений загальним голосуванням громадян – плебісцитом.

Гракх виставив свою кандидатуру на посаду народного трибуна і був обраний ним одноголосно. Користуючись своїми повноваженнями, він одразу вніс на розгляд народних зборів свій законопроект. Проте несподівано проти нього висловився один з його друзів, теж народний трибун Марк Октавій. Попри свою посаду і дружбу з Тиберієм, Октавій теж встиг прихопити чималий шмат державної землі. І одразу ж наклав на законопроект своє вето.

Тиберій намагався вмовити колишнього друга поступитися. Коли ж не вдалося, перейшов до прямого шантажу – зачинив своєю владою державну скарбницю і заборонив витрачати громадські гроші на будь-які потреби. «Шатдаун» теж не допоміг. І тоді Гракх запропонував народним зборам позбавити Октавія посади – всупереч тому, що той, як і всі інші трибуни, користувався недоторканістю до завершення терміну своїх повноважень. Коли народ підтримав Гракха, негайно поставив земельний законопроект на голосування та домігся його ухвалення.

Щоправда, одразу ж з’ясувалося, що однієї землі селянам не досить. Для облаштування власного господарства їм були потрібні ще й гроші, і не малі. На це Тиберій з притаманною йому простотою запропонував спрямувати кошти, отримані Римом за заповітом пергамського царя. Народ радо підтримав і цю пропозицію. Стривожені популярністю трибуна заможні римляни почали відкрито звинувачувати його в намірах стати царем. Засідання народних зборів все частіше завершувалися бійками, що часом перетворювалися на справжні бої. Один з них завершився розправою над Гракхом і його прихильниками – їх просто забили лавками, які сенатори прихопили із собою на Форум.

Утім, земельний закон, проведений Гракхом, скасувати не наважилися і він залишався чинним. А через десять років справу Тиберія продовжив його молодший брат Гай. Його також обрали народним трибуном. І він започаткував ще ширшу програму реформ, залучивши на свій бік і обезземелених селян, і міську голоту, і так званих «вершників» - у Римі так іменували стан, що за своїм становищем вважався другим після сенаторського і який «спеціалізувався» на торгівлі та стягуванні податків. Утім, зрештою, і реформи Гая Гракха завершилися збройним конфліктом, загибеллю реформатора та жорстоким переслідуванням його прихильників.

Земельна олігархія перемогла вдруге. Але страх перед появою ще одного Гракха був величезний. Було зрозуміло, що чергового «народолюбця» підтримають як ті громадяни, які лише мріють про свою землю, так і ті, які її вже отримали за законами, що їх встигли провести брати-реформатори. Тому перед переможцями постало одразу два завдання – убезпечити себе від майбутніх переділів землі і спробувати перетягнути на свій бік хоча б частину дрібного селянства. На їхнє вирішення і були спрямовані кілька законів, зокрема й закон 111 року до нашої ери, текст якого знайшли на бронзовій дошці біля Урбіно.

Щоб переділів не було, усю землю, якою користувалися громадяни – і заможні, і не дуже, оголосили їхньою приватною власністю. Щоб це ще більше сподобалося біднішим власникам, їх звільнили від сплати за землю на майбутнє. Та ще й запевнили, що вони зможуть продати свою ділянку за гроші і зайнятися іншою справою, яка їм буде більше до душі. До того ж, закон провели максимально швидко – аби «ощасливлені» ним селяни просто не встигли згуртуватися для спротиву. Звідси, вочевидь і поспішність, з якою складали, ухвалювали і оприлюднювали документ.

План олігархії спрацював на всі сто. Народні збори закон про приватизацію підтримали. Що було далі – повідомляє Аппіан. «Заможні одразу ж почали купувати ділянки у бідних. А іноді під виглядом купівлі й силою віднімали їх. Зрештою, стан пересічних громадян лише погіршився». Звісно, щоб відчути, як саме втіляться «надії, народжені власністю», був потрібен певний час. Але не такий вже великий. І його цілком вистачило б, щоб «нагородити» автора закону прізвиськом «безсоромний» - якщо ним і справді був Бебій. Або ж принаймні змусити його (чи їх) соромитися творіння своїх рук.

Утім, цілком можливо, що законотворець отримав і іншу нагороду – від тих, хто виграв від приватизації найбільше. Зрештою, навіть Солона свого часу звинувачували в тому, що він допоміг своїм друзям «заробити» на його реформах.

Атмосфера, що панувала у «Вічному місті» за часів приватизації землі, була просто просякнута корупцією. Нумідійський цар Югурта, який нібито вів у цей час з республікою війну, не лише влаштував вбивство у Римі свого суперника, а й сам прибув до міста і вільно залишив його – усе, завдяки хабарам, які він роздавав усім римським посадовцям, які траплялися на його шляху. Римські полководці за ті ж хабарі програвали нумідійцям битви, та й звичайні вояки не рвалися у бій – як і попереджав Тиберій Гракх, їм не було за що битися з ворогом, ризикуючи власним життям.

Вирішити проблему боєздатності війська вдалося лише Гаю Марію. Але для цього довелося змінити усю систему військового набору та вишколу. Замість озброєних сільських господарів воювали тепер найманці – за гроші та за землю, яку вони отримували згодом як ветерани. Проте найманці були віддані не республіці, а тому, хто ними командував і хто їм платив. Саме завдяки цьому Марій здобув величезний вплив у державі, на який не міг розраховувати жоден з Гракхів. Лише консулом Марія обирали сім разів.

Відтак приватизація землі і викликане нею обезземелення селянства призвели зрештою до руйнування основ республіки, долею якої тепер розпоряджалися військові командувачі. Саме командувачами, проголошеними своїми вояками імператорами, були і Марій, і Сулла, і Помпей, і Цезар.

Власне, завдяки військовій реформі Марію і вдалося розгромити Югурту. Нумідійський цар завершив своє життя голодною смертю у Мамертинській в’язниці у Римі. Але коли Югурта ще був у зеніті своєї слави, він кинув на адресу своєї суперниці, Римської республіки, пророчі слова про те, що вона загине в той самий момент, «коли знайдеться покупець, здатний її купити».

Наслідком приватизації і обезземелення селянства став також наплив до Рима громадян із села, які втратили заробіток, але зберегли право голосу. І могли його «продати» політикам. Здобути підтримку народних зборів відтепер можна було не запальними промовами, а підкупом натовпу і щедрими роздачами.

Першим до такого методу здобуття популярності, між іншим, вдався ще Гай Гракх. Саме за його пропозицією був ухвалений закон про забезпечення мешканців Рима дешевим хлібом. Шляхом Гракха пішли й інші. На «куплену» народну підтримку спирався й Помпей, і Цезар, і Октавіан Август. Та й саме республіка зрештою була повалена за майже цілковитою згодою її громадян.

Звісно, римська держава при цьому не загинула. І межі імперії були навіть ширшими за кордони республіки. Але це насправді була вже інша держава, в якій влада належала одноосібному володарю. Що нагадував царя набагато більше, аніж звинувачений у прагненні царської влади Тиберій Гракх. Навряд чи саме про таку державу мріяли «невідомі приватизатори» в 111 році до нашої ери. Утім, навіть нашим сучасникам не завжди вдається передбачити наслідки своїх дій. Що вже казати про давніх римлян.

Олексій Мустафін, facebook.com

Фото зі сторінки ФБ Олексія Мустафіна