​Ілюзія права та судочинства, або Як суддя Левицька кодекси ігнорує

Чим далі у ліс, тим товстіші партизани, і чим більше говорять про судову реформу, тим більше деякі судді перетворюються на маріонеток третіх осіб і зовсім не в інтересах правосуддя та, навіть, здорового глузду.

Здавалося б, у Кримінальному та Кримінально-процесуальному кодексах все виписано. Існують навіть коментарі до статей цих новел. І суддя, будучи слугою закону в інтересах держави Україна, лише опікується дотриманням принципів права і демократії з чітким виконанням Конституції. Але що суспільство спостерігає, яке судочинство? Тут, колись, екс-голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Ігор Самсін під час виступу на конференції суддів загальних судів був зазначив, що «конституційним, основоположним правом кожної людини є право на судовий захист, і суддя як особа, яка, власне, і здійснює процес судочинства, був і залишається центральною фігурою в цьому процесі». Та чи мають можливість громадяни реалізувати своє право на судовий захист?

Звісно, велика кількість суддів в Україні достатньо неупереджені і подекуди, навіть у політичних питаннях, стають саме на сторону закону. Однак, є певна кількість суддів, рішення котрих викликають не лише подив, а й підозру, що, при проходженні кваліфікаційного оцінювання їм явно підіграли або закрили очі на їхню фаховість, бо коли суддя ігнорує принцип верховенства права і достатньо спокійно демонструє, що не керується у своїй діяльності Кодексом суддівської етики, де першою ж статтею вказано, що «суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду», то про яке право людини на чесний і неупереджений суд можна говорити?

Суддя Шевченківського районного суду міста Києва Левицька Т. В. якраз і справляє враження особи, котрій кваліфікаційне оцінювання подарували на день народження. Інакше ніяк не можна зрозуміти її поведінку у певних судових процесах, де вона відверто нехтує статтею шостою Кодексу суддівської етики та й законом про «Судоустрій і статус суддів». Звісно, зовсім відверто це не демонструється, але те, що не кидається в очі людині, котра далека від того, як працюють доброчесні судді, іншим видко неозброєним оком.

Так, наприклад, у законі та кодексі вказано, що «суддя повинен виконувати свої професійні обов'язки незалежно, виходячи виключно з фактів, установлених на підставі власної оцінки доказів, розуміння закону, верховенства права, що є гарантією справедливого розгляду справи в суді, не зважаючи на будь-які зовнішні впливи, стимули, загрози, втручання або публічну критику». Але, якщо потрапити до неї на процес у розгляді справи №12018100090010073 від 03.09.2018 року щодо розгляду скарги на постанову старшого слідчого СУ ГУ НП у місті від 04.05.2020 року про зупинення досудового розслідування та оголошення підозрюваної в розшук, то складається враження, що фактаж для судді – справа третя.

І, звісно, спостерігаючи за процесом, задаєшся питанням: «чому?», адже в матеріалах справи вказано і доведено, що підозрюваній, чи її захисникам, копії постанови про зупинення досудового розслідування органом досудового розслідування надіслано чи передано не було, а тому її винесення старшим слідчим СУ ГУНП у місті Києві підполковником поліції Родіоновою Сніжаною Сергіївною суперечить нормам ст.135, 280, 281 КПК України та підлягає скасуванню, оскільки зупинення досудового розслідування, згідно із п.2 ч.1 ст.280 КПК України, може бути зупинене після повідомлення особі про підозру у разі, якщо підозрюваного оголошено в розшук. Але підозру вручено не було. І суддя отримала всі належно завірені документи про це. Тим не менш, спочатку суд щодо розгляду скарги постійно переносився, а потому в одному з коротких засідань суддя знову зробила перерву, проігнорувавши ст.ст. 135, 136 КПК України. На яких підставах?

Щоправда, прокурори у цій справі зовсім до суду не ходять. Видко, впевнені, що суддя працює не на державу Україна, а безпосередньо на слідство, і тому не занадто переймаються тим, що ж відбудеться в судовому процесі.

Проте існують Кримінальній та Кримінально-процесуальний кодекси, дотримання котрих може допомогти судді проводити неупереджений розгляд справ, що є її основним обов'язком. Однак у цьому процесі не спостерігається факт того, що суд мотивується у здійснення правосуддя, виходячи виключно з фактів, адже до суду подані і довідка Посольства України в Королівстві Таїланд від 27.03.2020 року про те, що підозрювана знаходилась на законних підставах у цій країні, і лист Державної прикордонної служби України, в якому вказано, що вона не перетинала кордон України, і інші документи, що підтверджують, що особа не отримувала копії постанови про зупинення досудового розслідування, та й до органу досудового розслідування не викликалась.

Однак, так вже в Україні повелось, що одне з головних правил римського права, на якому ґрунтується право як таке, українськими правоохоронними органами та й судами – ігнорується, навіть, коли одні (правоохоронні органи) роблять все можливе задля зшиття справи білими нитками, а другі (суд) – роблять вигляд, що не бачать білих ниток у справі. На жаль, і КПК України для більшості правоохоронців і деяких суддів – просто новела, на яку можна посилатись, але необов’язково дотримуватись, інакше б всі керуватись ст. 17 цього Кодексу, де для правоохоронців в ч. 2 цієї статті вказано: «Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом», а до суду у частинах 3 та 4 ст.17 КПК донесено, що «підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом» і що «усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи».

Та хто ж ті кодекси читає і буде їх дотримуватись, коли в Україні апріорі не існує презумпції невинуватості, а у судах панує саме презумпція ВИНУВАТОСТІ, хоча Україною ратифіковано Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, а в п.2 статті 6 Конвенції вказано: «кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку»?

Видко, ще не дуже скоро в певних процесах в Україні судді дотримуватимуться «механізму реалізації принципу верховенства права, незалежно від будь-яких зовнішніх впливів, стимулів, загроз, втручання або публічної критики», як цього вимагає закон «Судоустрій і статус суддів».

Шкода, але інколи складається враження, що захист прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом - то є щось недосяжне для українського правосуддя, і говорити про право на справедливий суд – смішно. І дуже дивно, коли, подекуди, можна почути, що суспільству треба поважати суддів, але як воно може це робити, коли суд не бажає бути уособленням верховенства права, чесності і довіри?

Конфлікти і закони

Фото «Конфлікти і закони»