Чому радикали врятують революцію?

Події 19-того січня на вулиці Грушевського є, мабуть, переломними у ході сьогоднішньої революції. Вперше більшість не звинувачує кожного, хто відмовляється від «liberal dance» на майдані в провокаціях. Це справді великі дні переосмислення реальності та методів боротьби.

Найбільш вагомим у прийнятті складних та відчайдушних рішень є приклад. Те, що ми маємо приклад цьогорічного «Водохреща», є насправді великою мотивацією. Тепер, сидячи перед телевізором і споглядаючи відвертий бій, лише самозакоханий сноб-інтелектуал не погодиться з думкою, що революцію 13-14 врятують гарячі голови.

Жоден успішний революціонер не володів видатними навиками зваженого державного управління. Революцію в країну роблять серця, перебудовують країну голови. На даному етапі протистояння ультраправі радикали є рушійною силою цієї революції. Це розуміють усі, від опозиціонерів до адміністрації президента. І обидві сторони бояться. Очевидно, що з ніжної та до блювотного рефлексу ліберальної опозиції жоден не матиме достатньо відваги для того, аби взяти відповідальність за агресію на вулицях на себе. Намагаючись знайти чи вигадати схему дій в ситуації, що склалася, опозиції можемо порекомендувати позиціонувати себе як сторону формального нейтралітету в вуличних протистояннях. Не вдаючись до закликів в бій, опозиція коректуватиме організаційні моменти Майдану як соціальної групи та громадського руху. Побут, харчі, медикаменти, комендатура житлового містечка, діалог з владою тощо.

У питаннях вуличного бою опозиція зберігатиме статус заангажованого людьми спостерігача і втручатиметься тоді, коли ситуацію врегулювати маніфестанти самі не будуть в змозі.

Це той формат співпраці, який може бути реально здійсненним, безпечним для безхребетної опозиції та, можливо, продуктивним.

Чи означає це те, що вуличні протистояння в певній мірі набудуть стихійного характеру? Безумовно, так. Але зорганізувати протест гірше, ніж він є зорганізований зараз - неможливо в принципі, тому втрачати нічого. Більшість вдалих вуличних боїв були саме стихійними та координованими в більшій мірі не опозицією, а людьми з бруківкою в руках.

Врешті решт, переважна більшість розуміє, що найбільшим гальмом революції є саме опозиція. Сьогодні традиційний Майдан, як акт громадського волевиявлення, зійшов на маргінес та не має ніякого сенсу.

І наостанок. Коли корабель тоне, в команди є два варіанти: рятувати корабель або вдаватися до втечі. Варіант повсідатися в дальньому трюмі, молитися і пишатися своєю любов’ю до рідного судна виглядає щонайменше абсурдно та нераціонально.

Ми маємо наш Майдан і він тоне. Втекти нікуди. Тому або безглуздо потопаємо разом, або рятуємо свою революцію.

Роман КАПІЙ, «Конфлікти і закони»