​Українське суспільство і чиновник

На підвіконні моєї кухні у спеціальній коробці лежать до двох десятків відпрацьованих батарейок. Сьогодні я поклав їх у пластмасову торбинку, щоб віднести до спеціального контейнера через двоє сусідніх дворів, бо мені зрозуміла небезпека для оточення від розкладання на перший погляд таких милих носіїв електрики.

Біля двох великих жовтого кольору контейнерів бачу у дверях приймального складу чималого на зріст приймальника, який ліниво щось там клацає по клавіатурі мобільника. На моє запитання, куди можна вкинути відпрацьовані батарейки, він байдуже, не полишаючи телефону, відповідає, що не знає.

- А до контейнеру не можна? – питаю його.

- Ні, тільки скло, - чую у відповідь.

- А куди ж батарейки? – питаю здивовано, бо саме до цього контейнера я не так давно вже вкидав ці носії електрики.

- Не знаю, - байдуже відповідає він.

Читаю оголошення про припинення прийняття скляних півлітрових банок, проте питаю:

- І скляні півлітрові банки не приймаєте?

- Ні.

- Чому?

- Це розпорядження мого начальства.

Мені нічого не залишається, як викинути свій пакет із батарейками до загального смітника, що поруч.

Можна було б віднести їх до такого ж жовтого контейнера у ще одному дворі, але там вже так напхано, що нічого не пролазить крізь круглий отвір.

Чомусь пригадалась скарга вчителів ще радянських часів, як зібрану дітьми макулатуру, яку на заклик райвно і преси так дбайливо збирали діти, ніхто не забирав, і вона розносилась вітрами на увсебіч та мокла під дощами.

До кого ж звертатись?

Я живу на Оболоні, де, як і у всій столиці України, вже шостий рік кудись поділись районні ради, яким би мала належати вся влада державного і господарського значення. Залишилась лише чиновницька вертикаль, яка мені добре відома не лише по Оболоні, але і Печерську, де розташований наш офіс – Печерське районне відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів («державників» – як самовільно додаємо ми, щоб не спутали нас з комуністичними ветеранами).

Мені добре відома основна риса чиновника всіх можливих режимів і владних структур: триматися стільця, куди тебе посадили, сидіти в теплі і не висовуватись.

Тому я наперед уявляю стандартні відповіді чиновництва на зразок того приймальника макулатури.

Чому ж людям стало байдуже, хто ними керує: чи обрана ними влада, чи призначенці за принципом знайомств і родичання? А, можливо, і тому, що ті обрані ради по суті мало чим відрізнялись від наплодженого чиновництва? Можливо. Але чому ми самі дозволили підмінити волевиявлення народу сумнівними фігурами слухняних виконавців волі «вищестоящого»?

Чому трьохмільйонне місто Київ, рівне за кількістю населення пересічній маленькій європейській державі, раптом на тридцятій річниці відновлення державної незалежності України позбавлене права громадянського суспільства на самоорганізацію власного життя? Чому народні ради замінені на «райдержадміністрації»?

Це що – більш результативно?

Чи з остраху подібності до радянщини, де влада народу у формі виборних рад була лише декоративним прикриттям комуністичного свавілля?

Але ж обрання керівництва радами не вигадка ленінських комуністів: у нас, в Україні, не було спадкової влади. Обирали керівників від найменших і аж до гетьманів. Для чого ж тоді автори сучасної української конституції, запозичивши з конституції США основне положення про поділ влади на три незалежні гілки, кастрували фундаментальний термін «НЕЗАЛЕЖНІ»?

Відповідь одна - щоб зробити їх залежними.

Від кого? Від виборця? Ні, від влади! А на додачу ще й «втулили» посаду президента, як четверту гілку влади, попереду всіх трьох кастрованих гілок.

Конституція США передбачає президента лише як голову виконавчої гілки влади, а комуністична більшість Верховної ради розливу 1996 року одягнула постать президента у шати тепер вже карикатурного «генсека», бо клітини їх головного мозку працювали лише в одному напрямку - диктатури, побудованої на наказах згори.

Згадаймо дотеп німецького драматурга Бертольда Брехта: якщо візникам дати для користування новенький лімузин, то вони приладнають до нього голоблі, запряжуть коня і поїдуть, бо вони – візники!

Так прокомуністична більшість «візників» Верховної ради 1996 року не могла інакше, їй потрібна була хоч погана, але звична схема; нагорі - «генсек», нижче – Верховна рада на зразок ЦК, а суди без статусу незалежності – там де їм і належало бути – на задвірках.

У столиці України десять районів.

До 2011 року Печерська районна рада, яка обиралась виборцями і звітувала перед ними, мала право на розв’язання господарських проблем. Так Печерська рада, очолювана паном Сергієм Сущенком, заслухала роботу ветеранської організації і надала для її потреб приміщення по Мих. Бойчука,4. Проте, на сьогодні всі приміщення ветеранів у всіх районах Києва відібрано чиновниками, залишився лише офіс у 18 кв. метрів за Печерським районним відділенням, на яке націлилась райдержадміністрація і вже вдруге звертається з вимогами до суду з позовом виселити ветеранів.

Робота ветеранів їх не цікавить – ні створені монтажні фільми, ні зустрічі з ветеранами і молоддю , що проводиться з 2007 року у Палаці ветеранів і налічує більше 80 заходів.

Чиновнику потрібне приміщення.

Куди і чому «зникли» Ради? Чому їх заступив байдужий чиновник, якому дороге, в першу чергу, його власне «сідало»?

Якщо Північно-американські сполучені штати, а за ними і Європа 233 років тому з метою недопущення деспотії диктаторів і королів розділили владу на три незалежні, але збалансовані гілки, то ми, українці, не кліпнувши оком, почали ті гілки зливати до купи в одну чиновницьку вертикаль, бо звикли до одного «батога» і «пряника», бо вчителі були хороші! Мабуть, саме тому відбулось « злиття» двох посад – голови Міської ради столиці, що мав би очолювати тільки законодавчу гілку, з головою виконавчої – КМДА – в одну фігуру – «мера» ( термін непередбачений жодним нашим законодавством!) Чи пошук шматка хліба та зростаючі нестатки остаточно збайдужіли громаду і змусили її заглядати у вічі черговому правителю з надією на соціальне чудо? Як же ми могли допустити, щоб в час глобальних нестатків і мізерних пенсій обраний нами всевладний «мер» Києва пан В.Кличко витрачав на будівництво для потіхи туристів «скляного мосту» побіля філармонії вартістю у 480 млн грн? І ми знову обираємо його, бо ,як навчено нас: «цар хороший - бояри погані», а всі оті конституції – суцільна теорія і побрехеньки?

Але, можливо, ми хоч самим собі змогли б відповісти на запитання: хто дав право всевладному чиновнику – міністру транспорту та зв’язку - отримувати зарплату у 750 тис грн. щомісяця (повідомлення українського радіо ведучою Світланою Мялик, і це без різноманітних «накруток» у вигляді премій, допомоги на бідність і т.п.), у той час, як пересічний ветеран – жебрак - ледве виживає при розмірі пенсії нижче двох тисяч грн, що перевищує його пенсію! Це той ветеран праці, силами якого збудована держава Україна?! Нехай собі не журиться нестатками, а йде на той скляний міст милуватись краєвидами столиці!

А тим часом триває війна за відібрання від громади ветеранів Печерського району їхнього офісу із застосуванням досконалих методів: так з пенсії голови Печерського відділення ветеранів Олеся Гриба раптом вирахувано 4048 грн як з «працюючого пенсіонера», оскільки він, на переконання Пенсійного фонду, отримує, окрім пенсії, ще й зарплату, хоч, як це прекрасно розуміє «вся королевская конница, вся королевская рать», що фінансове сприяння на придбання паперу, картриджів і т.п. задля роботи організації не може вважатись зарплатою, адже зарплата лише тоді є зарплатою, коли відповідно до Кодексу законів про працю (КЗпП) з працюючим укладена трудова угода, оприлюднений наказ про зарахування на роботу з визначенням окладу і відповідного запису до трудової книжки, графіку роботи і т. п. Ну а якщо все це відсутнє? Тоді подавайте до суду, який сформований не з виборних суддів, як третя незалежна гілка влади, а з таких же чиновників, одягнених у середньовічні мантії, жаль, про середньовічні перуки забули для кращого соціального колориту! І старається той суддя одразу за двох – за законодавчу і виконавчу гілки влади, прив’язаний за ноги нашим конституційним покручем.

П’ятий рік судді всіх судів відкидають позов проти «вищестоящого» начальства з Пенсійного фонду, тринадцятий рік призначені владою судді Шевченківського району блокують ухвалу Апеляційного суду про зобов’язання відкрити кримінальне провадження проти колишнього керівництва КІНГу - Київського інституту народнього господарства (тепер КНЕУ - Київський національний економічний університет) за самовільний зрив і знищення меморіальної дошки на честь підняття 1966 року над покрівлею КІНГу національного блакитно-жовтого прапора. І це всупереч Закону про обов’язкове виконання судом першої інстанції ухвали Апеляційного суду! Вже та меморіальна дошка поновлена новим керівництвом КНЕУ, а непохитні судді типу А.Савицького твердо – і головне безкарно - стоять на рубежах недоступності до державного чиновника, дотримуючись правила всіх часів і народів: будь-який закон можна на законній основі обійти! Здається, я дещо відхилився від проблеми здачі в утиль відпрацьованих батарейок? Визнаю.

Але на підвіконні моєї кухні у картонній коробочці знову вже набралось більше десятка капосних батарейок. Невже і ці доведеться викидати до загального смітника? А як же зі шкодою екології? І чи тільки екології на смітниках, а, може, ще й екології суспільства?

Олесь ГРИБ, «Конфлікти і закони»

Фото ecolog-ua.com