​Змусити владу згадувати про всіх полонених і бути чесною з їхніми родичами та суспільством

У Києві пройшла триденна акція з вимог до влади щодо повернення всіх полонених захисників Маріуполя. З п’ятниці 23 вересня до неділі 25 вересня дружини, мами, сестри, брати та батьки полонених біля Стели на Майдані Незалежності вимагали від влади, аби вона їх почула, адже до акцій протесту людей спонукала саме байдужість влади, котра на звернення рідних надає банальні відписки і не визнає, що, окрім азовців, у полоні були і знаходяться ще й інші захисники Маріуполя: хлопці з ТрО Києва, 57 бригади 34 батальйону, військові медики і ті, хто брав участь у боях під Тошківкою, і ті, хто в Оленівці, і морська піхота 36 бригади, і бійці 12-й бригади НГУ.

Але про цих полонених, серед яких теж є і жінки і поранені, влада не згадує. Краще попіаритись на одній акції - передачі 200 полонених, забувши про інших, при цьому, вивівши з полону саме офіцерський склад, наче плюнувши в обличчя рідним інших полонених: молодшого офіцерського складу і солдатів.

Саме про це говорили мами і дружини полонених: як може бути, аби офіцери кинули своїх солдат? І це за умови, що усі свідчення про моральні та фізичні тортури над українськими полоненими – підтверджуються. У тому числі і тими, хто втрапив у ці 200 обміняних. Також родичі полонених мають претензії не лише до непрозорих дій влади у стосунках між рідними полонених і нею. Є у них вимоги і до ООН, котра, за своїм статутом, повинна перейматись уникненням конфліктів і тиском на окупантів, якщо вони полізли до інших країн, а, насправді, у випадку з Україною, ООН допомогло окупанту росії як з вивозом зерна, так і зняттям певних санкцій. І тому рідні та близькі полонених вимагали від ООН, аби, раз воно змогло укласти угоду по зерну, хай тепер займеться своєю основною функцією, передбаченою уставом ООН, - тиском на окупанта щодо його умиротворення та угодою про передачу і обмін полонених всіх на всіх.

Якщо перші два дні акції були безпроблемними, то на третій день, у неділю, коли Майданом Незалежності гуляє багато киян, влада, як вона то і вміє, вирішила увести мітингувальників подалі від місця протесту, і, завівши за Стелу, поділила їх на три групи, почавши кожній групі розказувати те, що родичі полонених і так вже неодноразово чули у різних кабінетах. Тож, першу годину акції кияни думали, що мітінгувальників (які підійшли пізніше з плакатами і не знали, що інших запросили за Стелу) – мало. Але мами, дружини та сестри не піддались на маніпуляцію та повернулись до місця протесту, аби продовжити свою акцію.

Можна наголосити, що тепер родичі полонених були почуті киянами. Багато хто з киян зупинявся і уважно слухав кожне слово. Деякі підходили і бажали приєднатись до протесту, адже мітингувальникам таки вдалося достукатись до деяких сердець і донести просту істину: вони тут стоять не лише заради своїх рідних і близьких, вони мітингують, аби кожен український солдат розумів, що якщо, не дай боже, він втрапить до полону, то він і його рідні не лишаться сам-на-сам з системою, а поряд будуть ті, хто допомагатиме витягнути з полону, бо для солдата на передовій важливо усвідомлювати, що суспільство заступиться за кожного, не зважаючи на те - він рядовий чи офіцер.

Так чого ж вимагають мітингувальники?

Лілія та Іванна, дружини військовослужбовців 129 ТРО 57 бригади 34 батальйону вже четвертий місяць шукають своїх чоловіків, які зникли безвісти у Тошківці в червні цього року і наразі перебувають у полоні, але родичі за цей час жодної офіційної звістки від них не отримали. Ліля стверджує: «Обміни полоненими відбуваються, але наших чоловіків поки навіть офіційно не підтвердили та не внесли до списків на обмін. Ми звертались до всіх органів влади: поліції, військової прокуратури, ДБР, МКЧХ, ООН, НІБ, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, але у списках полонених наших чоловік немає. Тож ми вимагаємо: ООН та Міжнародний Червоний Хрест: підтвердіть списки полонених та обміняйте наших чоловіків.

Анастасія, що представляє родичів військовополонених 7-ї бригади 34 батальйону, розказує: «Сьома бригада одна з найпроблемніших українських бригад з початку повномасштабної війни. Наші рідні приймали найтяжчі бої за всю історію повномасштабної війни у співвідношенні зброї в Луганській області! Двісті тридцять одна людина з 57-ї бригади вважається зниклими безвісти. Жодного полоненого з червня місяця 2022року з цієї бригади не підтверджено МКЧХ. Як так? Можливо, тому, що нема полонених - нема проблеми? Рідні розшукують своїх чоловіків, синів, батьків, які зникли в селищі міського типу Тошківка, що на Луганщині, у червні 2022року. Проте нас не хочуть чути. Ми ж не сидимо склавши руки. За цей час звернулися до Міжнародного червоного хреста, ООН, Міністерства оборони України, до офісу Президента України, до уповноваженого з прав людини, до Міністерства реінтеграції тимчасово окупованих територій, ДБР, Спеціалізованої військової прокуратури, Національної поліції, СБУ, ГУР, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими тощо. Відповідь одна: «територія окупована, нічого зробити неможна». Але ж як бути нам, якщо досі ми не знаємо, де наші рідні і в якому вони стані? Саме тому ми вимагаємо списки полонених і внесення наших рідних військовослужбовців ЗСУ України у список на обмін» - зазначає дружина військового.

Таких військових, що зникли і служили у 57-ій бригаді, 34-му батальйоні понад 200 осіб.

Нещодавно в мережі на кадирівському каналі з'явилося відео, де український військовий розповідає, що він у полоні і дуже багато таких, як він, було взято в полон у Тошківці. Однак для влади і світу цього кривавого котла там не було, а за всіх, хто там зник, треба просто забути.

Представниця родичів полонених 3057 Національної гвардії України, Маріуполь, Наталя, констатує: « Ми вимагаємо від ЧХ відвідати військовополонених, перевірити умови утримання, надати в місця утримання теплий одяг, необхідні ліки та забезпечити зв'язок з рідними!»

Крістіна, як представниця рідних військових Національної гвардії Украйни 3011, Кривий ріг, зазначає: боротьба триває, ще - дуже багато роботи. Що ж стосовно акцій, то треба робити по усіх містах, кричати за кожний підрозділ, домовлятись, робить ходу. Я розумію, що у всіх воно болить, але тільки гуртом ми дістанемо полонених з полону».

Ксенія, представниця рідних військовополонених від Державної прикордонної служби України, військової частини 9937 розказує, що їхні рідні в полоні з 12-го квітня, яких взяли в полон з заводу Ілліча, наголошує: «Дуже прошу всі відповідальні інстанції пришвидшити процес обміну. Саме прикордонників обмінюють в дуже малому відсотку. Вони хоч і не були основним бойовим підрозділом, але повноцінно захищали Маріуполь та віддавали свої життя. Прошу повернути додому всіх військовополонених України! Ми не будемо мовчати! Боремось за кожного, разом у нас все вийде».

Алла, представниця рідних військових Донецького прикордонного загону в/ч 9937,що розташовувався в м. Маріуполь, говорить: «Дякую всім підрозділам, жінкам, матерям, сестрам, донькам. Всім рідним і небайдужім! Разом ми сила! Прикро, що раніше ми мовчали, думали, що нашкодимо. Та ми наздоженемо, бо правда на нашому боці».

Людмила, представниця родичів полонених морських прикордонників, 23 загону морської охорони ДПСУ розповідає, що їхні рідні вийшли з Азовсталі двадцятого травня, обміну не було, і що нині всі надіються на обмін, оскільки хлопці з одного пекла втрапили до іншого. Її доповнює Катерина, теж представниця рідних полонених 23 загону морської охорони ДПСУ: «З початку повномасштабного вторгнення рф до України 23 загін морської охорони брав безпосередню участь в обороні Маріуполя, зокрема в боях за Азовсталь. Наші герої не опускали руки та не склали зброю. Вони стояли до останнього, поки не був відданий наказ про припинення оборони міста. Воїни вийшли, оскільки їм гарантували збереження життя та обмін найближчим часом. Тож вимагаємо від влади вжити необхідних заходів для забезпечення нормальних умов перебування у полоні та звільнення всіх захисників Маріуполя».

Оксана, як представниця родичів полонених В/ч 3029, НГУ м. Запоріжжя, розказує, що з 24.02 2022 року військові захищали Маріуполь, потім Азовсталь. Після наказу здачі в полон потрапили до Оленівки, однак тепер, після теракту 29.07.22р, місцезнаходження військовополонених - невідоме, зв'язку з ними немає з травня. «Поверніть хлопців додому!» - вимагає вона.

Вікторія, як представниця полонених військової частини3057 Національної гвардії України, підтримує те, що говорять рідні інших військовополонених, і в підтримку вояків констатує: «Незважаючи ні на що, чекаємо і віримо, що скоро вас обнімемо усіх. Ми у це віримо! Ви – наші герої!»

Представники Маріупольської окремої бригади 109 ТРО, 107 батальйону доповнюють розмову: «Чоловіча гідність не дозволила людям залишатись без дій і з перших днів повномасштабного вторгнення вони пішли захищати свої сім'ї, своє рідне місто і Україну. Нас (рідних, ред.) - закликали мовчати, але ми вже розуміємо, що мовчання - вбиває. Владо, не зволікай, виконай свої гучні обіцянки».

Анюта, представниця рідних полонених з Морської піхоти 36 окремої бригади, 1 батальйону, підхоплює розмову: «З 24 лютого хлопці обороняли Маріуполь. Два тижні були без боєприпасів, води та їжі, а з 12.04 знаходяться у полоні. П’ять місяців про них немає ніякої інформації. Тому ми вимагаємо повернути всіх захисників додому! Рідні на них чекають!»

Олександр, котрий представляє рідних воїнів полку Азов 3057, зазначає: «Захищаючи Маріуполь, наші хлопці відтягли велику кількість ворога, чим дали можливість виграти час для нашої країни і ворог не пішов далі. Вони зробили неможливе за межею людських можливостей. Так зробіть все можливе для їхнього звільнення. ООН та ЧХ, згадайте свої обов'язки. Хліб - не обирають, коли на терезах - свобода і життя гідних синів своєї країни».

Представниця воїнів військової частини 3033 Запоріжжя 23 бригади наголошує: «Шість місяців тиші. Військова частина нічого не робить, щоб допомогти інформацією рідним, вибірково деяким з рідних надає інформацію або телефонує. Ігнорує наші звернення. Або, коли полковник Бєляєв зустрівся вперше за 7 місяців з рідними, і на зустрічі біля вч 3033 на вулиці Запоріжжя, сказав (відео є): «Ваші сини з полону через місяць підуть на війну» ... - Це при тому, що за місяць не можливо поправити стан здоров’я і фізичний і психологічний стан теж. З цього виникає питання: наших рідних з 24-го лютого завело в Маріуполь керівництво. І там вони залишились... хтось поранений, хтось загиблий, хтось зник безвісти... А хтось попав у полон з березня... І військова частина нікому нічого не повідомляла. А ми вже 7 місяць стукаємо в усі інстанції і віримо, що таки зможемо визволити своїх рідних.

Тіна, представниця військових В/ч 3057 ОЗСП Азов, нагадуючи про полонених з цієї військової частини, наголосила: «Вони, як і всі інші захисники Маріуполя, зробили свій героїчний внесок в оборону нашої країни. І сьогодні, коли вони в полоні, ми зазначаємо: потрібен обмін всіх захисників Маріуполя! Всіх на всіх!»

Загалом мітингувальники налаштовані рішуче. Зважаючи на те, що влада вже багато місяців нічого конкретного їм не повідомляє, а все, що доносила, то це лише прохання мовчати, - вони готові діяти і більш радикально. Та й не дивно, адже, евакуація Зеленського виявилась здачею у полон, де над полоненими знущаються і катують. Тож саме він і його влада відповідальні за повернення кожного, хто виконав наказ президента.


Конфлікти і закони

Фото «Конфлікти і закони»