​Сучасний геноцид. «До життя в окупації звикнути не можна…»

Ізюм. Я ніколи не була в цьому місті в мирний час, тому про його красу і затишність знаю лише з фото.

Ізюмчани у своїй більшості не могли повірити, що росіянці почнуть бомбити місто, села, вбивати людей, бо географічно Харківська область межує із рф.

Ізюм і область зруйновані вщент. З початку квітня 2022 р. місто, яке називають «воротами Донбасу», знаходилося під окупантами. У вересні ЗСУ звільнили місто. Армія рф залишила по собі масові поховання, страх, хвороби але й віру у перемогу.

Багато цивільного населення загинуло, хто від бомбардувань, хто від холоду і голоду, або був розстріляний чи закатований.

Ті, хто залишився в живих, і досі не можуть оговтатись від окупації. Бідність і психологічні травми не покидають людей і досі, а діти, здається, подорослішали на років сім, не менше. Спілкуватися з ними дуже важко, вони повторюють лише: «людожери» і «голодний»! Є малюки, які від стресу перестали розмовляти, бачити. Згодом слух і зір відновляться, а поки… біда!

Люди не вирізняли, де реальність, а де вигадка, а може, жахливий сон. Все плуталось, тому що не сприймалось, не усвідомлювалось те, що відбувалось.

«Де у вас тут нацисти?»

Війська рф зайшли в місто переможцями.

У місті чоловіків роздягали, щоб знайти тату з українською символікою, люди з татуюванням тризуба та ін. – зникали назавжди. Дуже жорстоко до населення ставилися мобілізовані з Луганської/Донецької областей. «Колишні українці» -як їх називають ізюмчани.

«Усі боялися представників ЛДНР, а не росіян, вони були трошки гуманнішими, а ті садисти, які казились від українського прізвища, слова» - розповідають жителі села Андріївка пані У., що в декільках км від Ізюму (загалом, люди не охоче згадують і розповідають про окупацію, у більшості бояться, «а якщо вони повернуться, і хтось видасть…»)

ЛДНРівці забирали всіх «підозрілих», згодом знаходили їхні тіла: тих, хто служив в АТО, активістів, волонтерів, молодих дівчат.

Розстрілювали інвалідів. Активістів сікли до смерті. Деякі залишилися живими, але пройшли через такі тортури, що важко говорити».

«Рошисти люблять в Україні бомбардувати школи. Ми думали, що це вигадки, коли розповідали про Київську область, - розповіла вчителька Ніна Андріївна Ткоченко. - Вони підпалювали портрети письменників, книжки в бібліотеках і напивались як чорти!» В Ізюмі не залишилося жодної цілої школи, дитячого садка, вони їх обстрілювали з важкої артилерії. Пограбували музеї.

У місті роздавали газету «Харків Z». У ній у війні звинувачували ЄС, Америку... а росія – «визволители и победители».

Окупанти займали будинки українців, які потім перетворювали на купу будівельного сміття. А місцеві жили в сараях і погребах, багато хто помер від переохолодження, в основаному це діти і літні люди.

Наталія Наумчик розповіла, як вона із чотирма дітьми потрапила під бомбардування. Вони вибралися з Ізюма до села, бо думали, що села нікому не потрібні, бо там немає жодних об'єктів. Але все виявилося навпаки. Їхній будинок підірвали, її з дітьми відкопували сусіди. Дворічна дочка так кричала, думали, що дитина втратила слух. Мати Наталії залишилася в Ізюмі, пізніше Наталія дізналась, що мати загинула під уламками будинку.

Людей обстрілювали з дронів. «Було ж видно, що йдуть жінки та маленькі діти. Навіщо спрямовувати на нас дрони? Коли ми впали, моя дочка так плакала... Я підняла погляд і побачила, що ноги в неї якось неприродньо лежать. А нам ще треба було кілька кілометрів іти трасою до села. Я спитала: «Що з ногами?». Вона сказала, що все гаразд, з’ясувалось, що у дитини ніг більше немає, це було наприкінці серпня» - розповіла Олена П.

«Через Печенізьке водосховище український «Червоний хрест» організовував евакуацію щопонеділка. Але окупанти обстріляли евакуаційну колону і підірвали переправу, навкруги все замінували, - розповів Микола Костянтинович, 50-річний лікар педіатр. - Ми не були підготовлені до війни. Ніякого уявлення не мали про ТРО, про самозахист, місцева влада… вони практично всі повтікали на початку березня 22 року…

У мене усі гроші були на карті. Навіть коли почалися стихійні ринки, і люди почали продавати гуманітарку, видану окупантами, я не мав можливості нічого купити, голодували страшно як, та і з питною водою були проблеми, люди труїлись... Я тепер розумію, що таке голод і для чого його вчиняють. Волю ламали, гади!»

«Не було ні світла, ні води, ні газу, про гігієну говорити не варто. Вперше я помився десь лише за місяць, у дуже теплій воді, нагрітій на багатті. Люди місяцями жили без гігієни, з вошами. Вологі серветки не рятували ситуацію. Це давало великий дискомфорт, особливо з огляду на те, що у жінок є ще й свої природні цикли. Жах, - згадує Микола Костянтинович.

Жінки народжували у підвалах. Багато жінок померло від інфекції. Помирали і малята, з різних причин. У матусь не було молока, тому що голодували… Жінки просили окупантів надати їм можливість народити в лікарні, але ЛДНРівці, які «опікувались» цивільним населенням, відповідали: «У нас на родіне у підвалах народжують вісім років, от і ти рожай у підвалі»!

Коли Ізюм і села звільнили, була величезна радість. Люди святкували кожен сантиметр української звільненої землі.

Все, що коять дикі московити в Україні – є геноцид. Генеральна Асамблея ООН у схваленій 11 грудня 1946 року резолюції визначила: «Згідно з нормами міжнародного права, геноцид є злочином, який засуджує цивілізований світ і за здійснення якого головні винуватці мають бути піддані покаранню».

На жаль, керівництво України не готувалось до війни всі 9 років. І воно повинно це визнати. Скільки людей країна втратила наразі і скільки ще втратить? Думаю, ми жахнемось, коли дізнаємось про реальні втрати цивільного населення і військових. А поки нам потрібно вижити і перемогти!

Манана АБАШИДЗЕ, Конфлікти і закони

Фото надане автором