​Атака планів

Так дотепно називалось останнє ток-шоу «Право на владу» на «плюсах». Мова йде про засилля планів врегулювання війни на Донбасі та окупації Криму, з яким ми зіштовхнулися впродовж останніх пару місяців. Планів багато - не задумуючись - Бжезинського, Пінчука, Філіпчука, Артеменка, Тарути. Тепер нехай не план, а якісь пропозиції Савченко.

Атака планів - хороша назва ще й тим, що викликає алюзію з назвою одного з сюжетів телесаги «Зоряні вйни» - атакою клонів.

Не усі оприлюднені досі плани та підпланчики є клонами - походять з одного джерела. Але їх значна кількість і синхронність появи, публічний резонанс - це феномен.

З моєї точки зору, поява великої кількості ідей «як нам закінчити війну» пояснюється кількома причинами, найважливішими серед яких я би назвав такі три:

- «банкрутство» так званих Мінських домовленостей та відсутність в української влади притомної альтернативи чи будь-якого сприйнятого суспільством плану врегулювання;

- триваючі та перспективні зміни в світовій політиці, що спричиняються і загальним переглядом «правил гри», так і зміною політичних режимів в основних країнах;

- зростаюча нестабільність та стурбованість в рф внутрішньою і зовнішньою ситуацією, неспроможність російської влади вирішувати основні економічні та політичні проблеми.

Перераховувати тут наполеонівські (чи нобелівські) амбіції деяких учасників атаки планів не буду, хоча цей фактор теж має місце. Він все ж таки другорядний і, за відсутності перерахованих вище обставин, карикатурні спроби деяких мислителів були би взагалі непомітними.

Також варто пояснити, що зміни ситуації в росії можна було би віднести і до другого підпункту (триваючі та перспективні зміни в світовій політиці). Але не буду, тому що фактично усі нові плани врегулювання якось надто дружньо та демонстративно ігнорують аналіз здатності росії до продовження агресії, її потреби, можливості тощо. Це примушує підозрювати, що росія стоїть щонайменше за деякими з оголошених планів, а також, що росія має причини поспішати.

Після оприлюднення планів Пінчука та Філіпчука я захищав їх авторів від надмірної публічної критики, яку краще було би назвати шельмуванням. Залишаюсь при своїй думці.

У той же час я бачу дуже велику різницю між, наприклад, оприлюдненим для публічного обговорення в Україні планом Тарути та між занесеним у запечатаному конверті в офіс радника з питань нацбезпеки США планом Артеменка.

У чому різниця? Плани Пінчука, Філіпчука чи Тарути є краще чи гірше сформульованою особистою думкою більше чи менше впливового та знаного політика або експерта.

Навіть оприлюднена в Вашингтон Пост стаття залишається нехай і добре розтиражованою та поміченою у всьому світі, але власною думкою автора.

Власна думка людини, яка не обтяжена владними повноваженнями, залишається відкритою пропозицією, яку можуть критикувати усі, включно з не менш впливовими політиками і експертами.

Боротьба думок завжди збагачує.

Чи можна так само поблажливо чи схвально поставитися до спроб маловідомого (поза кримінальними справами щодо корупції та зловживання) депутата Артеменка чи розтиражованої (в якості жертви, а не політика) депутата Савченко?

Звичайно, ні. Оскільки в ситуації з озвученням чи намаганнями реалізувати якусь власну політику народними депутатами критеріями оцінки стають вже не лише благо вільного висловлення думки, але і закон, і суспільне добро.

Народний обранець, як і будь-який інший представник влади (не має значення - законодавчої, виконавчої чи судової), не має права діяти поза рамками права і закону.

А закон у питанні ведення переговорів від імені України достатньо простий для розуміння і трактування.

Народні депутати взагалі не можуть діяти від імені народу чи держави Україна. У міжнародних відносинах вони можуть представляти винятково себе і Верховну Раду України. Повноважень вести переговори чи щодо війни, чи щодо обміну полоненими нардепи Артеменко і Савченко ні від президента, ні від Верховної Ради не отримували.

Верховна Рада теж не могла уповноважити їх на таке, адже в плані зовнішньої політики Конституція та закони наділяють вищий законодавчий орган нашої держави лише правом визначати засади зовнішньої політики. Визначати засади (основи, принципи) і вести переговори - це далеко не одне і те саме.

Українське право встановлює, що без окремих повноважень вести переговори чи виступати від імені України в міжнародних відносинах можуть винятково Президент, Прем’єр-міністр та Міністр закордонних справ.

Усі інші, якими б геніальними вони не були, для ведення переговорів від імені України повинні мати повноваження, оформлені чи надані тими, хто має на це право.

Американські ЗМІ повідомляли, що план Артеменка, так як він був представлений колишньому раднику з нацбезпеки США, нібито навіть був погоджений якимись російськими посадовими особами.

Абсолютно точно, що пропонуючи на розсуд США чи там російських найманців на Донбасі якісь політичні проекти, плани, що можуть бути реалізовані винятково українською державою, автори цих ідей грубо порушили Конституцію України, її закони.

Узгодити план Артеменка з російськими чинниками для нього - це щонайменше перевищити свої повноваження. Якщо ж він цього не робив, теж нічого хорошого - він займався фальсифікатом, підробкою, вводив в оману уряд США.

Отже, план Артеменка і його спроба представити його уряду США є порушенням закону або України або і України, і США. Ситуація з нардепом Савченко трохи легша, бо ОРДЛО не є суб’єктом права, а відтак порушити закони цього утворення неможливо. А ось українські закони Савченко в ході контактів з російськими маріонетками на Донбасі порушила.

Так, українська держава функціонує дуже погано. Але порушення нардепами законів України аж ніяк не виправляють цю ситуацію. Нардепи мають чимало способів та механізмів впливати на ситуацію - критикувати владу, звертатися з запитами і зверненнями до урядових органів, вносити проекти законів, які спрямовані на покращення ситуації. А ось порушувати Конституцію права не мають. Тому «ініціативи» Артеменка і Савченко зовсім не безневинні політологічні експертні вправи. Дії Атременка і Савченко, вчинені поза законом, не мають також і легітимності в плані підтримки громадянами, не спрямовані на творення громадського добра, не відстоюють суспільне благо та інтерес, бо є закулісним інтриганством. Тобто, і з моральної точки зору підлягають осуду.

І ось саме цю махновщину українська влада мала би зупинити та покарати негайно.

Справа не лише в безсилій генпрокуратурі (хоча і тут потрібно реагувати теж) та беззубому СБУ. «Розбір польоту» має здійснити, перш за все, український парламент. Бо порушення в такий цинічний спосіб українських законів народними депутатами підриває довіру до парламентаризму і конкретно до цієї Верховної Ради, достроковим перевиборам до якої так завзято противиться влада.

Але найголовніше, що дії Артеменко та Савченко перешкоджають не лише зовнішній політиці, але і обороні України. І про це ми усі повинні мати сміливість сказати теж. Сказати і зреагувати.

Атаку планів необхідно відбивати так само завзято і професійно, як і наступ під Авдіївкою.

Bohdan Yaremenko, facebook.com

Фотоколаж «Конфлікти і закони»