Микола Оніщук: КСУ підмінив собою як парламент, так і народ

Реалії українського сьогодення зазначають, що Україна, як правова держава, не відбулася. В більшості аспектів захисту прав та свобод має місце регрес. Яку роль в цьому може відіграти новий КПК, що відходить від радянських принципів обвинувачення громадян, коли в останніх майже не було прав на реальний захист. Особливо - у сфабрикованих прокуратурою і слідством справах (хоча згідно існуючої Конституції у прокуратури немає права вести слідство). Про те, чи приймуть КПК у такому вигляді, як сьогодні пропонується? Та й чому влада так боїться застосування в Україні суду присяжних? Про ці та інші питання «Конфлікти і закони» поспілкувались з президентом Інституту правової політики Миколою Оніщуком.

Миколо Васильовичу, Ваше ставлення до проблеми прийняття нового КПК? Що Ви можете сказати з приводу суду присяжних, запропонованих владою в новому КПК? Чи не буде він нагадувати радянську трійку, що відправляла людей до буцегарні?

На нещодавній прес-конференції щодо обговорення нового КПК за участю європейських експертів всі дійшли висновку, що запропонований КПК - це суттєвий крок вперед у розвитку української кримінальної юстиції та відхід від тоталітарного минулого в царині захисту і гарантії прав людини. Процесуальні механізми нового проекту КПК забезпечують змагальність та процесуальну рівність – те, що не забезпечено у чинному КПК. Новий КПК закладає ці підвалини, розширює права сторони захисту. Докази стають доказами лише в суді, і потреби вибивати показання вже немає, оскільки вони не матимуть значення для суду. Та й прокурору не потрібно буде подавати до суду томи справ, оскільки вони стають потрібними лише йому, як матеріал для змагальності у суді.

Новий КПК отримав позитивну оцінку директорату права і захисту прав людини Ради Європи. Хоча існують і питання, які в новому КПК не вдалося реалізувати у повному обсязі. Зокрема, це – питання суду присяжних. Можна стверджувати, що в новому КПК реалізовано конституційне положення стосовно участі у кримінальному засіданні народних засідателів (оскільки таким виглядають положення щодо участі у кримінальному процесі непрофесійних суддів). Питання ж суду присяжних, як такого, у проекті КПК – не вирішено. Його класична модель передбачає розмежування суду права і суду факту. Суд присяжних приймає рішення по факту – був злочин чи ні і чи є вина, а суд права – здійснює правову кваліфікацію та призначає міру покарання. Очевидно, що А. Портнов переконав президента у важливості нового КПК. Проте йому не вдалося домогтися цього щодо класичної моделі суду присяжних. І цьому є декілька пояснень. По-перше, існує певний острах перед судом народу, адже розширення його компетенції означає, відповідно, звуження компетенції суду державного, який, як відомо, є далеко не незалежним. По-друге, жодна з підсистем: ні правоохоронна, ні судова з різних причин ніколи не були і не є прихильниками суду присяжних. Проте інститут суду присяжних потрібен суспільству. А на сьогодні коло осіб, які мали б переконати того ж президента, що суд присяжних повинен в Україні існувати, очевидно, зводиться до меншості. І тому модель - три засідателі і двоє суддів, це, очевидно, той компроміс, на який погодились зацікавлені суб’єкти. Щоправда, так звана «шеффенська» модель, схожа на запропоновану в проекті КПК, існує в декількох європейських країнах. Тим не менше, навіть в Російській Федерації існує саме суд присяжних.

Що маєте на увазі?

В Російській федерації суд присяжних застосовується вже десять років. Але наразі проявилася дуже симптоматична тенденція: якщо в перші роки його запровадження засудженні вимагали суду присяжних, то в наш час вимоги обвинувачених щодо суду присяжних - рідкість. І це пояснюється фахівцями тим, що слідство (на етапі передачі справи до суду) впливає на обвинувачених, тим, що якщо вони вимагатимуть суду присяжних, то прокурор вимагатиме на суді максимального покарання, а якщо звинувачені відмовлятимуться від суду присяжних, то тоді можна розраховувати на пом’якшувальний вирок.

На цьому прикладі можна побачити, як практику застосування гарної ідеї можна звести нанівець. Хоча, якщо повернутись до українських реалій, то, звісно, що у парламенті під час доопрацювання проекту КПК у другому читанні потрібно домогтись, аби модель суду присяжних була змінена. Тим не менш, значущим фактором ефективності застосування нового КПК буде забезпечення політичної волі до його втілення, відповідно до гуманістичної ідеї, в ньому закладеної.

Варто також нагадати, що до створення концепції та тексту нового проекту закону були залучені науковці, фахівці, експерти (а новий КПК обговорювався і готувався більше п’яти років), декілька урядів та президентських команд. Новий проект КПК є продуктом законотворення, який також абсорбував як європейський досвід, так і досвід США). Тож я вважаю, що прийняття нового КПК створює передумови для демократизації українського кримінального процесу і дає можливість позбавити державу обвинувачення у процесі (яке існує сьогодні), зробивши кримінальний процес змагальним. А наразі він – інквізиційний, що дістався Україні у спадок від колишньої соціалістичної моделі, коли кримінальний процес, переважно, захищав державну ідеологію, а людина була лише об’єктом переслідування.

Ми так багато говоримо про новий КПК, але його можуть і не прийняти…

Я переконаний, що до літа новий КПК буде прийнято. Також передбачається шестимісячний строк для набуття його чинності. Він передбачає складні завдання для уряду, оскільки йдеться і про матеріально-технічне забезпечення, наприклад, з кожного суду грати повинні бути вилучені і повинно бути поставлене скло. Якщо взяти всі суди по країні, то це значні затрати. Хоча говорити про витрати, коли йдеться про гідність особи (тим більше, ще не визнаної винною), принаймні, видається не морально.

Щоправда, перехідні положення цього проекту передбачають, що введення в дію положень, які позбавляють прокуратуру права на розслідування злочинів стосовно чиновників вищого рангу, відтерміновано на п’ять років, хоча за новим КПК прокуратура не буде мати власних слідчих органів.

Знаючи наших парламентарів і вплив прокуратури і силовиків, можна передбачити, що за ці п’ять років у вже новий КПК будуть внесені зміни, і прокуратурі повернуть начебто забрані у неї повноваження…

Для цього в Концепції реформи кримінальної юстиції, затвердженої Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, пропонувалось створити окремий орган з відповідними повноваженнями, який взяв би на себе розслідування подібних злочинів. Національне бюро розслідування планувалося створити ще за Ющенка. Але проблема полягає в тому, що подібний орган повинен мати гарантії щодо незалежності. Відтак, створити його можливо лише у парламенті та за підтримки президента. Але виключно Конституція визначає повноваження і президента, і парламенту, і законами їх не зміниш. А отже потрібно вносити зміни в Конституцію.

Миколо Васильовичу, як Ви розцінюєте діяльність Конституційного суду, який за останній рік прийняв багато рішень, що не входять в його повноваження?

Я зараз працюю над науковою статтею, яка стосується саме меж компетенції Конституційного суду України. Тема в такому контексті не була предметом змістовних досліджень і реально ніколи не обговорювалась. Проте для цього вже назрів час. Сьогодні суспільство повинно більш критично подивитись на проблему меж компетенції КСУ і спробувати сформулювати доктринальні положення, які мають служити принципам верховенства права. Конституційний суд України, як будь-який орган державної влади, має право діяти виключно в межах своєї компетенції і не може мати всеосяжного характеру. Крім того, що рішення Конституційного суду можуть бути предметом оскарження до Європейського суду з прав людини.

Конституційний Суд своїм рішення від 20 січня встановив, що збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням у його особисте і сімейне життя? Як Ви таке рішення прокоментуєте?

Все, що стосується діяльності посадової особи в зв’язку з виконанням нею її обов’язків, не може бути предметом інформаційних обмежень. Це передбачає, що будь-яка діяльність посадової особи в частині здійснення нею владних повноважень, прийняття рішень, бездіяльність, розпорядження коштами та державним майном і надалі лишається об’єктом громадського контролю. Добросовісність виконання повноважень – вимога, визначена Конституцією і законами. Тож будь-яке порушення добросовісності може бути предметом публічного аналізу. Що стосується приватного життя, то тут ситуація виглядає дуалістичною, оскільки приватне життя охороняється законом (у розумінні, що будь-яка особа має право на позов стосовно захисту честі і достоїнства). І тут не йдеться про юридичну відповідальність журналістів, а про можливість особи захистити своє приватне життя через право позиватись до суду і захищати честь і гідність у випадку поширення недостовірної інформації. Тож, якщо поширюється достовірна інформація, публічна особа не може вимагати її заборони, якщо вона не доведе протилежне.

На такій позиції стоїть і Європейський суд з прав людини, який вважає, що право громадськості на інформацію важливіше за право на особисте життя, зокрема, якщо йдеться про суспільно важливу інформацію. Тож я вважаю, що вищезгадане рішення КСУ потрібно розуміти як певний відхід від європейського розуміння меж захисту приватної інформації. Якщо ж йдеться про те, що через зміни до законів відбудеться заборона поширення будь-якої інформації щодо приватного життя публічних осіб (в тому числі достовірної), то, з моєї точки зору, таке тлумачення Конституційного суду є помилковим.

Принаймні особа, яка претендує на публічну службу, має бути свідома, що суспільно-важлива інформація її приватного життя може бути доступна для суспільства. В Україні існує Закон «Про доступ до публічної інформації», який у взаємодії з Законом «Про інформацію» та Цивільним кодексом дає законодавчу основу, щоб розмежувати приватне (особисте) і публічне. І КСУ тут нічого нового не вніс.

Проте, приймаючи це рішення, КСУ мав розтлумачити зміст поняття «що зберігання і поширення конфіденційної інформації без згоди особи можливе лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини». Проте КСУ не пояснив, зокрема, що таке «економічний добробут», «національна безпека», «права людини», особливо в контексті суспільного інтересу. Що ж стосується права суспільства на інформацію, що гарантовано законами і Конституцією, то варто було б Конституційному суду щонайменше вказати чіткі межі або принципи обмеження прав суспільства у цій сфері.

Створення Конституційної Асамблеї призведе до того, що влада Януковича буде переписувати Конституцію під себе, які наслідки для суспільства?

Низка положень Конституції України вже виконала свої функції і вимагає змін. Добре відомо, що коли йдеться про організацію публічної влади, то лейтмотивом такого розуміння завдань конституційного вдосконалення є більш ґрунтовна реалізація системи стримування і противаг. Є підстави вважати, особливо в контексті наслідків рішення КСУ щодо скасування змін до Конституції 2004 року, що чинна Конституція не містить належних механізмів і інструментів для забезпечення таких важелів, а відтак реалізації принципів народовладдя. На моє глибоке переконання, єдиним способом появи подібних важелів є створення двопалатного парламенту, розведення функцій творення права, творення законів і функції державотворення між нижньою та верхньою палатою. Це надало б можливість врівноважити функції президента та верхньої палати в призначенні посадових осіб (звільнивши нижню палату від не властивих для неї функцій), повернути право парламенту формувати уряд. Все це дозволило б стабілізувати діяльність парламенту, убезпечити країну від політичної нестабільності.

Миколо Васильовичу, але суспільство сьогодні споглядає за тим, як особи, що наділені владними повноваженнями, використовують ці повноваження для досягнення своїх власних і корисних цілей, які нічого спільного з державними інтересами не мають. І тому воно підозрює, що створення Асамблеї - це бажання сім’ї Януковича переписати Конституцію під себе, аби царювати в країні двадцять п’ять років і більше, а потому передавати цю владу у спадок своїм дітям…

Я переконаний, що конституційна норма про те, що народ є джерелом влади, насправді не є пустою і абстрактною. Добре відомо, що політична влада в країні реалізується через парламент і президента, це ті дві інституції, що обираються безпосередньо народом. І їх вибори, незважаючи на бажання тієї чи іншої посадової особи, доводять, що саме так відбувається зміна влади. Це лише в тоталітарних країнах, де владу захопили силовим методом, вводиться надзвичайний стан, триваючий інколи більше тридцяти років, що дає можливість не проводити вибори. Приклад цьому – Єгипет за часів Хосні Мубарака. А якщо в державі відбуваються вибори, то від одного лише бажання певної посадової особи мало що залежить. Тож у цьому контексті я не хотів би не драматизувати ситуацію, оскільки вибори вирішать, кому будуть надані владні повноваження.

Разом з тим, існує пересторога, що внесення змін до Конституції може змінити систему організації влади. І, зокрема, президента можуть обирати в парламенті. Тобто: певні маніпулятивні можливості конституційного творення дійсно існують і можуть нести загрозу в реалізації статті 5 Конституції щодо права народу обирати владу і бути єдиним джерелом влади. Можна передбачити будь-яку конституційну формулу, проте за всіх умов потрібно перемогти на виборах. Тож, поки що українські реалії свідчать про те, що сподівання і надії можновладців - це одне, а право народу – інше. Тому я не схильний бачити щось зле у створенні Конституційної Асамблеї, адже, дійсно, існує багато питань, які потрібно в Конституції змінити. Вони стосуються, зокрема, правосуддя. Особисто я виступаю за те, щоб саме в Конституції передбачити інститут виборних мирових суддів, зміну вікового цензу призначення суддів до 29 років, зміну порядку формування і складу Вищої Ради Юстиції, введення додаткових конституційних гарантій створення суду присяжних тощо. Треба усвідомлювати, зокрема, що мирові судді і суд присяжних – це правосуддя народу. Їх запровадження призведе до зменшення залежності судів від політики та виконавчої влади.

Насправді, який розділ Конституції не розглядайте (це стосується і політичної влади, і місцевого самоврядування, і правосуддя, і Конституційного суду щодо меж його компетенції, і проведення референдуму) – все потребує вдосконалення і внесення змін. Тож треба проводити оновлення Основного закону, оскільки коли його творили, в Україні не було розвинутої школи конституційного права та досвіду державотворення. Саме тому процес удосконалення конституційних норм потрібен. І я не поділяю точку зору тих, хто зазначає, що нічого не потрібно змінювати, оскільки і так все добре і єдине, що потрібно – забезпечити належне виконання Конституції. Дійсно – треба забезпечувати виконання Основного закону. Тут протиріччя немає, проте необхідно мати на увазі, що існуюча в Україні президентська форма правління передбачає домінування влади однієї особи. За таких умов забезпечити виконання справедливого лозунгу щодо дотримання Конституції в наших умовах швидше заклик, ніж реальність.

Миколо Васильовичу, Ви тільки-но зазначили, що багато чого не можливо втілити у змінах до Конституції, оскільки форма правління президента – повне домінування. А суспільство вже довгий час зазначає, що президент – нелегітимний, оскільки його повноваження розширились і влада і надалі хоче їх розширювати. А народ України президента з такими повноваженнями не обирав. Як Ви це прокоментуєте?

Це тривала дискусія. Ми вже говорили про межі компетенції Конституційного суду України. На жаль, сьогодні ми можемо констатувати, що КСУ підмінив собою як парламент, так і народ, адже Конституція не наділяє Конституційний суд правом внесення змін до Основного Закону. І щодо другої частини Вашого запитання, зауважу, що наразі немає універсальної відповіді, як змінити стан справ в країні. Парламентські, а згодом і президентські вибори мають привести до влади партії та людей, для яких в основі - служіння народу. І лише тоді можна буде розраховувати на зміну самої ідеології та практики застосування законів.

На Вашу думку, чому в Україні стало поширене політичне переслідування і як суспільству з цим боротись? Також як Ви прокоментуєте законопроект Колісниченка про кримінальне переслідування протестувальників? Чи буде він прийнятий ВР і як на це відреагує Європа?

Я переконаний, що не можна використовувати кримінальне переслідування у політичних цілях. Я - проти застосування суду і правоохоронних органів з метою проведення політичної боротьби і усунення політичних конкурентів. Це ж стосується і будь-яких обмежень права громадян на мітинги, збори, протести.

Але запропонований законопроект Колісниченка – це кримінальне переслідування громадян за їхню громадську позицію, і тут вже не йдеться про політичних опонентів, а мова йде про українців, які мають право виходити на протести…

В країнах Північної Африки існували ще більш жорсткі обмеження свобод. І усі ми бачимо, чим все це скінчилось. Якщо влада ставить собі за мету боротись з народом, обмежувати його права, або робить спробу відмежувати себе від народу, вона – приречена, питання лише часу.

Колись Ви зазначили, що якщо влада не перестане переслідувати опозицію, то Україну виженуть із Ради Європи? Як ви вважаєте, коли почнуться санкції проти України, адже вже навіть Головатий наголосив, що справи політичних засуджених будуть виграні у Європейському суді?

Позиція Європейського суду є очікуваною. Вона буде синхронізована з європейською громадською думкою, позицією Ради Європи і ЄС, оскільки ці структури побудовані на одних ціннісних баченнях, зокрема верховенства права і захисту прав людини. Тож сенсаційності в подібних заявах немає. Що ж стосується долі України в контексті участі в Раді Європи, то Європейський суд створено саме на захист прав людини. І якщо порушення прав людини в нашій державі будуть визнані як системні, то застосування санкцій, в тому чи іншому вигляді, будуть очікуваними. А це, спочатку, - позбавлення права голосу на Асамблеї Ради Європи, а потому  – призупинення членства країни в Раді Європи.

Взагалі перелік санкцій доволі широкий, і не хотілося б, щоб Україна (а, насамперед, йдеться саме про країну, а не лише про посадових осіб) постраждала, оскільки країна вважатиметься вигнанцем. Тож громадянське суспільство повинно впливати на владу, щоб не допустити такого розвитку подій. Маю надію, що українські можновладці свідомі того, що звуження, чи-то обмеження прав і свобод, повертатимуться до них бумерангом у вигляді не лише санкцій від Європи, а й недовіри громадян України. А це, як відомо, веде до втрати політичної влади.

Тож чи можна вважати Ваші слова пророчими, що, незважаючи на заплановані владою фальсифікації на виборах і планування застосування жорсткого адміністративного ресурсу, владу все одно буде змінено?

Я не хотів би виступати у ролі пророка. Проте природа людської поведінки, реагування на те, що відбувається в країні, завжди обумовлені. Особа, окрім права на протести, має право на виборах висловити свою позицію голосуванням. І коли йдеться про фальсифікації, то мушу наголосити: можна фальсифікувати вибори, але не можна фальсифікувати країну. Масова фальсифікація виборів веде до масових протестів. І подібні приклади в історії вже були. Тож не думаю, що хтось зацікавлений у такому розвитку подій. Хочеться вірити, що у тих, хто має причетність до певних, значущих для історії держави рішень, є розуміння можливих наслідків таких рішень.

Судова реформа потерпіла фіаско. Замість незалежного судочинства Україна отримала повну залежність суддівського корпусу від влади. Чи є шанс боротись проти підконтрольного правосуддя? Як бути громадянам, які стикаються з повною залежністю суддівського корпусу від влади?

З моєї точки зору, ціла низка положень Закону «Про судоустрій і статус суддів» (до підготовки якого я мав причетність, будучи міністром юстиції) мають на меті підвищення незалежності суддівської системи. Наприклад, доступ до суддівської професії. Раніше цей доступ був абсолютно контрольований, оскільки особа, яка готувалась на посаду судді, залежала від суб’єктивної позиції так званої комісії, яка створювалась із голови суду і чиновників, які, по суті, самі добирали собі суддів. Сьогодні порядок призначення на посаду судді є публічним і відбувається через незалежне анонімне тестування, яке і визначає подальшу долю кандидата. І це – позитивне зрушення.

Або взяти положення про нову систему дисциплінарної відповідальності суддів. Внесення таких змін у законодавство мало би забезпечити незалежність суддів. Тим не менше, практика застосування закону довела, що коли є політичний чи-то владний інтерес, то він домінує над спроможністю суду захищати законні права громадян. І найяскравішим прикладом застосування політичного інтересу є відмова апеляційних судів приймати рішення на користь громадян стосовно спорів, що виникли щодо виплати надбавок і пільг афганцям, чорнобильцям, дітям війни тощо. Я вже не говорю про деякі кримінальні процеси, що є політично вмотивованими. І змушений констатувати, що рівень довіри громадян до судової системи значно впав. Змінити таку ситуацію можливо не лише вдосконаленням Конституції і законодавства, але й зміною політичної практики, яка сьогодні домінує в державі. Тут одних лише змін до законодавства - замало.

Розмову вела Оксана Котомкіна