Сторіччя Степана Бандери: привід ще раз замислитися над долею України

Усі свідомі українці 1 січня відзначили сторіччя від дня народження Степана Бандери. Хтось згадав його імя у своїй оселі, хтось сред друзів, а хтось ще 22 грудня завітав на Урочисту академію, що відбулась у Національній опері України.

З точки зору дотримання формальностей, у Національній опері усе відбулось доволі пристойно. Директор Українського інституту національної пам'яті, академік Ігор Юхновський навіть зачитав присутнім від імені Президента України вітання з нагоди 100-річчя від дня народження Степана Бандери. І все у цьому документі було правильно: пафосні слова і високопарні фрази. У своєму звернення Президент навіть наголосив, що нині потрібно зробити все, щоб правда про жертовний шлях націоналітичного руху стала відома всім українцям, щоб було розвіяно туман облуди й невідання, яким огорнута постать Степана Бандери.

Та все ж, якщо зняти пафосну мішуру, і подивитись на вшанування Великого Українця Степана Бандери відкритими очима, то усвідомлюєш: за красивими і правильними словами стоїть провалля. І цю безодню нинішня влада (як уряд, так і Президент) лише поглиблює, оскільки своїми діями насправді не поспішає визнавати велич українського героїзму за незалежність держави.

Звісно, хтось може наголосити, що буцімто Віктор Ющенко багато робить задля того, аби підтримувати національну свідомість населення: вимагає визнання УПА, факту Голодомору тощо. Та чи можна все це вважати щирим? Чи насправді український Президент усвідомлює важливість своїх діянь і дісно бажає, аби українці зрозуміли жах окупації України комуністичним режимом?

Його дії, на жаль, доводять дещо протилежне. І те, що на урочистості з нагоди вшанування сторіччя від дня народження Степана Бандери від секретаріату президента не було жодної особи (як, між іншим, і від уряду) є ще одним підтвердженням тому, що більшість представників від влади тільки вважають себе проукраїнськими, а насправді щиросердно тягнуться до старих прокомуністичних ідеалів. І це не порожні слова, адже не секрет, що більшість тих, хто нині уособлює владу, колись були чемними комуністами та комсомольцями. Саме приналежність до партійної верхівки багатьом з них надала їм можливість урвати грошенят і в один момент перетворитись на багатіїв та олігархів.

І хоча сьогодні вони перефарбувались, по суті лишились такими ж прокомуністичними партократами, яким раніше було начхати і на народ, і на незалежність України. Вони не дбають про розвиток держави, навчають своїх дітей в закордонних навчальних закладах, лікуються в іноземних лікарів, тримають свої гроші в офшорах. І якими б пафосними не були їхні промови щодо незалежності України або надання шани лідерам визвольного руху, той, хто насправді любить свою Батьківщину, усвідомлює, що для цих людей Україна – лише торба з грошима, яку треба вибрати до дна, а потому їхати жити десь у Швейцарії або Америці.

Гірко визнавати, що за сімнадцять років незалежності Україна так і не спромоглася досягти певного розквіту, хоча є однією з більших країн Європи і має найкращі родючі землі. Ще й до сьогодні за кордоном на українців дивляться як на неандерльтальців і не сприймають навіть думки, що Україна може стати членом того ж Євросоюзу. Та й не дивно, адже ми – найбідніша країна в Європі, у якій немає якісної медицини, гарного соціального і правового захисту, законності, правопорядку і т.п. То про що мова? Про те, що Президент дбає про країну, чи про те, як він надає можливість колишнім комуністам заганяти українців у злидні, аби потому, за шмат ковбаси, кіло гречки або сто гривень купити голос на виборах? Останнє, на жаль, є більш вірогідним.

Тож тим, хто любить Україну, не треба купуватись на солодкі промови і правильні слова, а й до сьогодні згуртовуватись і, згадуючи життя Степана Бандери, його цілі, і далі вести боротьбу, роблячи все можливе, аби до влади в державі прийшли щирі українці, які матимуть бажання піднімати країну з колін і розбудовувати, аби вона дійсно стала європейською державою не лише з європейськими цінностями, а й таким же достатком.

Оксана КОТОМКІНА