Україна перед вибором: якою дорогою іти в майбутнє?

На центральних вулицях столиці України постали барикади. Нечувано для історії Києва! Нечувано для задавленої, зденаціоналізованої нації, перетвореної московськими царями і комуністичними правителями на сірий рабський додаток до азіатської імперії! Ні Колима, ні Соловки, ні могильники людських трупів від Биківні і до «самих, до окраїн» не задавили самосвідомості українців: спочатку пошепки у повоєних роках вимовлене у надніпрянській Україні гасло «Слава Україні - Героям слава!» сьогодні пробудилось і постало на повний голос разом з іменами Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухевича!

І не допомогли ні ідеологічні помиї штатних мудрагелів від «Краткого курсу ВКП(б)», ні розгул «соціально близьких» до комуністів - відвертих кримінальників. Разом з кийками «Беркута» проти народу кинуті перевірені засоби дезінформації від міфічних «грошей США» до тупих ксенофобських вибриків типу «жидівського Майдану», а коментарі з окупованого Москвою Севастополя проголосили «беркутівців» - «героями України», хоч між «Беркутом » і політичною поліцією Гітлера- СС - можна твердо поставити «знак рівняння».

Історія не вперше і, можливо, не востаннє ставить Україну перед вибором: якою дорогою іти в майбутнє? І серед можливих шляхів один відрізняється чіткістю і безкомпромісністю – шлях організованої державності. І немає в світі такої сили, щоб ззовні принесла вимріяну незалежність, окрім волі самої громади – народньої волі українського народу. Все привнесене сусідами – від комуністичної Москви до «союзної» Німеччини – виявилось актами насильства, а у випадках з комуністичною Росією – семидесятирічною окупацією. Воля українського народу, здавалось, була похована навіки, оповита комуністичною оманою про «свободу і рівність».

Для подолання цієї волі досі вживались надійні засоби, в першу чергу – безпам’ятство: могильним мовчанням комуністичної влади була оповита діяльність Державного центру Української Народньої Республіки на вигнанні. Українська громада згодом була здивована навіть самим фактом існування українських Президентів у закордонні, які зберігали повноваження законно проголошеної незалежної республіки Україна.

Окупанти відступають повільно, кидаючи під ноги громаді вимушені політичні поступки у вигляді нових і нових актів «незалежності», щоб тільки приспати основний з них і єдино законний - Акт проголошення незалежності IV Універсалом Центральної Ради від 22 січня 1922 року. З поваленням пам’ятника Ульянову – Леніну в центрі Києва скінчилася смуга вимушеної співпраці із збереженою комуністичною номенклатурою, з «толерантним» пристосуванням до реалій посткомуністичної України, яка з великими зусиллями повільно вибирається з-під уламків комуністичної тюрми народів з її пам’ятниками політичним бандитам – убивцям мільйонів людей - і «вєлікой отєчествєнной», яка для окупованої нації такою бути не могла.

Якою б не була Центральна Рада і її суперечливі керівники, вона назавжди залишиться для українського народу початком української державності у новітніх часах – фундаментом наступних урядів і правителів. Відмовитись від спадкоємності Української Народньої Республіки і її парламенту - Центральної ради - означає допомогти ворогові творити на території України свої закони і установи задля власного збереженого панування.

Сучасна політична система України побудована на ряді незаконних актів: не маючи на руках будь-якого рішення чи закону про скасування IV Універсалу – проголошення незалежності – комуністична Верховна рада 1994 року проголошує нову – третю!- «незалежність», щоб тілька відмежуватись від «буржуазної» Центральної ради, де на відміну від сьогоднішнього українського парламенту жодного «буржуя-олігарха» не було. Виповзки із комуністичних організацій, що аж нараз згадали про своє «українство», але без «націоналізму», розпочали угодовське пристосування до режиму послабленої окупації, не чіпаючи основних засад влади.

Так з’явилась на світ «нічна конституція», не прийнята народом, але лише напівсонними депутатами, від чого український народ прокидався то у «президентсько-парламентській» республіці, то навпаки. Саме це дозволило, за словами Л.Кравчука, зробити все можливе, щоб «з голови комуністів жоден волос не впав». Забезпечене незаконним законодавством перебування комуністів – злочинців проти власного народу – в українському парламенті сприяло наступу ворожих до української незалежності сил.

Із завершенням перехідного періоду настав час скликання Установчих зборів в особі IV Українського національного конгресу для прийняття нової конституції, де суд буде відокремлений від влади, де знущання над українською мовою буде поза законом, де буде, нарешті, переглянута народними комітетами злодійська «прихватизація» і створені нормальні економічні умови для бізнесу, де діяльність владних структур буде під контролем народу.

Олесь ГРИБ, голова Печерського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів