​Нотатки атошного «Айболита», спрямовані «на гору»

По Фейсбуку ходить перформанс: якщо ви не просто «лайкаєте», а читаєте мою сторінку - напишіть щось... Мені таке писати не потрібно. Мою сторінку читають. І не тільки читають, а копіюють та доповідають «на гору». Ну не дає їм спокою: а що там у Стеблюка? Яка зрада? Ну а звідти, з гори, дістається моєму безпосередньому начальнику, за те, що зі мною не проводить виховної роботи щодо неприпустимості негативних відгуків про діяльність тієї самої «гори». І людина, яку я щиро поважаю, яка дійсно знаходиться на своєму місці, отримує неприємні моменти, перебуває у стресі. Через мене, такого невихованого... Пробачте, шановний начальнику.

Ну а результативність такого стресу: я що, змінюся? Чи мене цим можна налякати, заткнути?

Я, по-перше, МедикаМент, 20 років з операми пліч-о-пліч, маю юридичну освіту і добре знаю, де є державна таємниця, що не можна публікувати, а що можна...

Я, по-друге, вже ляканий... Мені було страшно, дуже страшно, в ніч з 10 на 11 грудня 2013 року, коли стояв затиснутий між ВВ-шниками та барикадами... Мені було страшно, коли не міг зупинити кровотечу у пораненого на Грушевського, на Водохрещу...

Мені було дуже страшно, коли несли поранених з Інститутської, і коли я не міг заінтубувати агонуючого хлопця...

Мені було страшно в Слов'янську та під «Градами» в полі під Попасною. Було страшно їхати в Іловайськ, вилазити з паровозної ями та ставати до вікна з автоматом, коли стало зовсім гаряче. Було страшно в «зеленому коридорі», коли над головою пролітала башта БМП та давив наш же танк... Було страшно бачити стільки смерті, настільки страшно, що власної смерті перестав боятися...

А ще страшніше було дивитись в очі мам, дружин, дітей тих, хто не повернувся...

Настільки страшно, що врешті-решт страх вмер... Вмер раніше за мене.

І тому тим, кому не дає спокою питання, «а що там у Стеблюка», є одна відповідь: зради там не знайдете! Відданість Україні та її народу я довів та доводжу своїм життям та своєю роботою. Я не здобув жодних преференцій, почесних звань, наукових ступенів чи звань. Доктором наук, професором, Заслуженим лікарем України, полковником я пішов в 2014 в добробат. Ним же і повернувся. Не збагатився, не отримав керівних посад... Мої нагороди - ті, кого вдалося врятувати. Мої рани, біль, смерть - ті, кого більше зі мною немає. Над моїм столом - фото моїх близьких друзів, що полягли в цій війні. «Трасер», Андрійко, Віктор, Влад Ковальов, «Змій», Діма, «Барні», Рома, Аміна. ЦЕ МОЇ СВІДКИ ТА СУДДІ...

А ще - я приходжу часто до стіни пам'яті, І вам раджу: прийдіть, подивіться у ті очі... Ви багато чого зрозумієте. Якщо у вас не настала атрофія совісті...

А мене боятись не треба. І лякати не треба, бо нічим ви мене не налякаєте. Мене, того, що боявся, вже немає. Мене, того, розстріляли по дорозі з Іловайська до Новокатеринівки. Тепер є ІНШИЙ.

І цей, інший, продовжує свою війну.

І щоденні прийоми ветеранів з контузією, без вихідних та відпусток, і робота над науково-методичною базою медико-психологічної реабілітації.

І консультації в реанімаціях, і реальна робота тут і ТАМ.

Лекції, виступи на ТБ та радіо. І так буде продовжуватись до нашої ПЕРЕМОГИ!

А ще - мистецтво. Пісні, народжені в АТО.

І на наступні роковини Іловайська буде наша вистава, роботу над якою ми розпочинаємо з моїм першим вчителем у мистецтві - Вахтангом Чхаїдзе. Слідкуйте і далі за моїми публікаціями, копіюйте, несіть «на гору». Запрошення на виставу обов'язково отримаєте!

Vsevolod Stebliuk, facebook.com

Всеволод Стеблюк. Фото з відеоролика 5.ua