​Звичка виживати заважає українцям жити по-людськи

Ми зовсім не уявляємо, в якому світі живемо, тому що він так швидко змінюється і вимагає стільки зусиль для того, щоб жити, що часто немає ні часу, ні можливості озирнутися і подивитися, що і чому відбувається. Проблеми, з якими ми стикаємося, змушують нас проживати щодня зі значною напругою сил, і багатьом здається, що це нормально та природно. Але це не так. Це всього лише спосіб існування, який ми успадкували від багатьох поколінь предків. Це життя у парадигмі виживання.

Здавалося б, багатьом це зрозуміло, і нічого нового у констатації цього факту немає. Проте саме звичка існувати в парадигмі виживання заважає українцям жити по-людськи та розвиватися, оскільки виживання поглинає всі готівкові ресурси, вільний час та сили. На щось інше їх просто не залишається.

Після Бурдьє протягом останніх кількох десятиліть так і не було створено жодної більш-менш глобальної концепції, яка пояснювала б і давала можливість прогнозувати як поведінку суспільства в цілому, так і окремих його груп. Якщо спроби створити щось подібне в Україні існують, то вони залишаються долею одинаків, оскільки сучасній державі такі дослідження не потрібні і фінансувати їх воно не збирається.

Здавалося б, який зв'язок між науковими гіпотезами та звичкою українців до виживання? Прямий. Оскільки без пояснень того, що і чому відбувається в суспільстві, неможливо ні змінювати ситуацію, що склалася на краще, ні навіть будувати будь-які плани.

У своїй статті я хочу звернути увагу на кілька найважливіших наслідків, що походять з існування українців у парадигмі існування ******, кожне з яких пояснює окремі аспекти тих чи інших причин та мотивів поведінки як окремих громадян, так і певних страт, зокрема сучасної української еліти. Ці наслідки є результатом опрацювання гіпотези про існування нації у парадигмі виживання. Вони не остаточно оформилися і вимагають подальшого доопрацювання.

Я не знаю, що спричинило те, що українці обрали шлях індивідуального виживання і не піднялися на наступний щабель – виживання колективного – але результати цього вибору і визначають всю багаторічну історію українського народу і також формують його сьогодення та майбутнє.

Звичка до індивідуального виживання призвела до того, що українці набули цілого набору персональних якостей, рис характеру та ставлення до реальності. Деякі з них описані нижче.

1. Універсалізм

Українці самодостатні та здатні багато зробити своїми руками. Вони універсальні у тому, що стосується вирішення побутових завдань із індивідуального виживання. У кращому разі, ці здібності поширюються на виживання сім'ї: збудувати хату, пошити одяг, полагодити автомобіль та пральну машину, поставити латку на чоботи тощо — усе це українець може робити сам. Для цього йому не потрібна ні держава, ні розвинена інфраструктура, ні допомога сусідів чи професіоналів. Він самодостатній.

У цій самодостатності його сила та слабкість. Українець боїться та не розуміє професіоналів. Він не бачить ні найменшого сенсу у відволіканні ресурсів, використовуваних ним, для виживання, ні в оплаті праці вузьких фахівців, ні в самовдосконалення. Універсалізм українця закінчується стінами його хати, тієї самої, яка «скраю», та парканом його городу. Для виживання більшого не треба.

Результат подібної позиції очевидний – співтовариство самодостатніх універсалів не здатне на жодні спільні творчі дії. Саме тому українці завжди програють сусідам, які діють спільно, виконуючи кожну свою частину роботи. Адже можливості універсала завжди обмежені тим, що він змушений все робити сам і сподіватися йому нема на кого. Ресурси його також обмежені.

У результаті, професіонали, якщо вони якимось дивом виросли на території України, тікають за її межі. І вони завжди тікатимуть, доки парадигма існування більшої частини народу не зміниться – вони не потрібні. Їхні послуги серед універсалів, що виживають, не затребувані.

2. Індивідуалізм

Другою якістю виживачів є індивідуалізм. Універсал самодостатній. Йому не потрібні ні друзі, ні соратники, ні прихильники, ні партнери, ні взагалі будь-хто. Робити щось спільно для нього неприйнятно через те, що він просто не розуміє, навіщо це потрібно. Спільна робота виходить за межі його уявлень про життя. Саме тому змусити українців діяти спільно може лише значна зовнішня загроза. Або серйозний, зовнішний, тиск. Українці товаришують проти когось. Якщо цього «когось» немає, то й дружбі кінець.

Сусіди є найлютішими ворогами і це цілком зрозуміло. Оскільки сусід – це конкурент виживальника у постійній боротьбі за ресурси. З цієї причини українці дуже добре ставляться до іноземців, оскільки не бачать у них конкурентів за ресурс, необхідний для їх виживання. Не бачать, бо все, що виходить за межі їх звичних уявлень про життя, сприймається як дуже далеке, нереальне і таке, що не має відношення до дійсності.

3. Нездатність до планування

Виживальник живе одним днем. Його гасло, як у Мальчиша-Кібальчиша, «нам би день простояти та ніч протриматися». І так упродовж життя багатьох поколінь. Звичка жити одним днем не просто не сприяє розвитку здібностей до планування, а й знищує навіть найменші потуги самостійно структурувати своє життя.

Замість планів, українець використовує традиції. Вони замінюють йому інстинкти. Соціальний інстинкт – саме так можна охарактеризувати те, чим користується виживач замість планів чи міркувань. Між іншим, саме тому такі популярні в Україні вишиванки, шаровари та інша архаїчна атрибутика. Це частина традицій. Маркери певних дій, які давно вже втратили свій зміст, але які залишаються соціально значущими, незважаючи на повну функціональну марність. Замість того, щоб відправити їх до етнографічного музею, їх продовжують використовувати.

Постійно звертаючись до минулого не для того, щоб винести з нього уроки, а намагаючись вбудувати вже нежиттєздатні конструкти в сьогоднішні реалії, українці приречені ходити по граблях і щоразу отримувати живцем по голові, нічому при цьому не навчаючись і навіть не розуміючи, чому так боляче.

Саме тому Україна не має жодних планів розвитку держави. Їх і бути не може, оскільки еліта є квінтесенцією виживальників, яка фізично не здатна планувати. Будь-які спроби організувати щось схоже на план більше схожі на хаотичне змішання різних частин традицій та запозичення іноземного досвіду. Звідси й існування в Україні аналогів полінезійського карго-культу. Не розуміючи, як живуть і діють і виходячи з яких передумов організовують свою роботу іноземці, українці сподіваються, що, перейнявши зовнішні форми, вони досягнуть не аналогічного результату, а того, що допоможе їм вижити. Звичайно, вони помиляються.

Копіювання виходить бездумним, бо думати нема чим. Еліті справді нема чим думати над планами, тому що ділянки мозку, відповідальні за планування, у процесі еволюції виживальників або атрофувалися, або носії подібних генів були випхані туди, де вони могли знайти собі застосування - в інші країни.

Еліта точно така сама, як і народ, і живе в тій самій парадигмі.

4. Крадіжка як доблесть

Виживальник не вміє і не здатний заробляти. Його звички все робити самому ніяк не сприяли розвитку нахилів ні до торгівлі, ні до створення товарів на продаж у промислових обсягах. Все, що йому потрібно, він робив для себе – кустарним способом у поодиноких екземплярах. Тому єдиною можливістю збільшити обсяг використовуваних і доступних ресурсів було і залишається злодійство. «Що вкрав - те твоє», або «де працюю, тим і живу». Ці народні «мудрості» чомусь нікого не дивують. Справді, для того, хто живе в парадигмі виживання, це абсолютно нормально.

Навіть отримуючи доступ до більшого обсягу ресурсів, який можна порівняти з необмеженим, українець не перестає красти. Скільки б йому не платили. І зовсім не тому, що він клептоман чи злочинець. А тому, що парадигма виживання диктує йому подібну модель поведінки. Що не вкрав сьогодні – завтра може бути вкрадено кимось іншим. Або просто зникне. Отже, ніяк не послужить основній меті – виживанню.

Саме звідси ростуть ноги усіляких «міжгір'їв». Співвіднести необхідну кількість ресурсів із тим, що йому потрібне для життя, українець не може. Тому що не впевнений у завтрашньому дні. Звичка робити запаси за цих умов ціною використання всіх можливих ресурсів із доступних, а також відкладати гроші на «чорний день», зростає саме звідси – із невпевненості у завтрашньому дні. А така впевненість і не візьметься, якщо людина сама не планує власного життя, отже, за неї це роблять інші. Що, загалом, і відбувається.

5. Зрада як моральний імператив

Будь-які спілки та партнерські відносини для виживальника – тимчасові. Він розглядає їх лише з погляду корисності для виживання в даний час і в цьому місці (стратегічно ж виживальник думати не вміє взагалі). Тому виживач завжди порушував і порушуватиме будь-які договори та угоди, навіть на шкоду собі. Він не вміє інакше. Якщо не очевидної та видимої небезпеки чи навпаки, чинний союз обіцяє якісь видимі в найближчій перспективі ризики – виживач завжди зрадить свого партнера. Не тому, що має щось проти нього чи внаслідок якихось «політичних обставин». Ні. Все набагато простіше і страшніше: надасть, виходячи з власної оцінки видимих і зрозумілих ризиків, які здадуться йому загрозою виживання. Депутатські «тушки» в даному контексті мають довгу та славну історичну традицію «папіредників». Відомих як Мазепа і не дуже. Це з погляду поляків та російських Мазепа є зрадником. З точки зору дій у парадигмі виживання, він просто вчасно чув «зміну вітра» і спробував вижити. Між іншим, вулиця ім. Мазепи у Києві з'явилася завдяки кому? – правильно, зраднику ідеалів Майдану, екс-президенту України В.Ющенку. Свій свояка бачить здалеку.

6. Самоізоляція

Виживальник прагне мінімізувати свої контакти із зовнішнім світом, оскільки світ для нього завжди ворожий. За кожним кущем причаїлися вороги, які численні, небезпечні і сил боротися з ними немає. Про те, що розраховувати в такій боротьбі нема на кого (оскільки ворог №1 – це сусід), виживач знає точно. Тому прагне відгородитися від усього у світі.

Результатом стає повне нерозуміння процесів, що відбуваються навколо. Через деякий час виживальник просто перестає розуміти, що відбувається у світі. Щоправда, його це не дуже цікавить. А якщо навіть зацікавить, то розібратися в цьому він не може, оскільки існування людей, які живуть в іншій парадигмі, для нього є нонсенсом.

Так, людина є мірою всіх речей. Виживальник усіх міряє собою. Тому він завжди помиляється, спілкуючись не з представниками ближнього кола, а трохи більш «далекими» громадянами. Саме тому абсолютно всі договори, контракти тощо, підписані від імені України, йдуть їй на шкоду. Оскільки виживальник не розуміє ні в чому його вигода (якщо вона виходить за межі прибутку, що отримується тут і зараз), ні в чому інтерес партнерів чи протилежної сторони.

Оскільки немає планів, ні розуміння, жодні довгострокові інвестиційні проекти в Україні неможливі в принципі. Адже вони суперечать світовідчуттю виживальника. Знаходяться поза його уявлень про буття.

7. Заздрість та Ненависть до успіху

Виживальник заздрить успішним людям і ненавидить їх, особливо тих, хто належить до категорії «сусіди». Причини прості до банальності: заздрить, тому що успішна людина, на думку виживальника, вміє виживати краще, ніж сам виживач (про причини того, чому вона сама не успішна – виживальник, зазвичай, не думає або за звичкою звинувачує у всьому зовнішніх ворогів та обставини). Оскільки повторити чужий успіх виживальщик не здатний, йому залишається лише заздрити успішному конкуренту; якщо ж успіху досягає «сусід», то заздрість переростає у ненависть.

По-перше, сусід і так сприймається як конкурент за ресурси.

По-друге, його успіх для виживальника означає те, що сусід отримав більше ресурсів, ніж сам виживач, звідки він міг їх взяти? – тільки вкравши у виживальника (див. Крадіжку як доблесть) і тому виживач його ненавидить, вважає винним у зменшенні обсягу доступних для виживача ресурсів.

У цьому є причина того, що українці вкрай негативно ставляться до успіху інших українців і не тільки не радіють таким фактам, а навпаки – ставляться до них вкрай негативно. Між іншим, саме з цієї причини виживальники люблять вишукувати в біографіях успішних людей «смажені» факти про їхнє походження. Той факт, що їхній сусід здатний на більше, вже вважається образою. Але якщо у сусіда в предках виявляються іноземці чи інородці – тоді інша справа. Або передбачається наявність у сусіда - блату (волосатої руки, допомоги з-за кордону і т.д.). Так виживальник заспокоює своє его. Вмієш торгувати? - єврей, технічно мислити? - Німець, швидко робиш кар'єру - тато «генерал» або «міністр». Отак виживальники пояснюють чужий успіх.

8. Економність та самоїдство

Виживачі звикли економити та робити запаси «на чорний день». Виживальник не здогадується, що «чорний день» триває все його життя, а в труні немає кишень й сумки туди не поставиш. До того ж, відкладаючи «на чорний день», виживач і наближає цей день своїми активними зусиллями. На що відкладаєш – до того й прагнеш.

У смутні часи у виживальника є три шляхи реакції:

знизити споживання та перечекати,
втекти,
спробувати чинити опір.

Саме в третьому випадку виживальники здатні до спонтанного об'єднання та спільної дії, коли індивідуалізм відходить на задній план, оскільки заважає вижити всім. Подібна якість пояснює, чому українці виходять на вуличні протести лише, коли йдеться про соціалку. Адже це безпосередньо стосується їхніх ресурсів, і ненавидять владу, бо та загрожує їхньому виживанню. В інших випадках виживальникам немає справи до влади взагалі.

Звичка до економії часто стає причиною трагедій. Голодомор не в останню чергу став можливим тому, що виживальники на небезпеку зреагували як завжди – зниженням рівня споживання, сподіваючись пережити складний період. У результаті, коли виявилося, що цей період довше, ніж вони припускали, на два інших можливих варіанти відповіді – втеча або опір вже просто не залишилося фізичних можливостей, на стільки були ослаблені тіла.

9. Традиціоналізм та конспірологічність

Виживальник гранично сконцентрований на своєму основному процесі – виживанні. Сконцентрований бездумно, оскільки на роздуми немає часу і в цього процесу немає ресурсів. Тому виживач так прихильний до традицій і є рабом циклічних процесів. В їх рамках він неперевершений тактик та великий фахівець. Але все, що виходить за межі його понять про побут – є для виживальника таємницею та загадкою. А оскільки думати йому нічим, колись і звички такої він сформувати не може, то щодо світоустрою у нього уявлення ґрунтуються на міфах. Вірити простіше, ніж думати, оскільки віра вимагає постійного нагадування, а потім перетворюється на традицію/звичку. Звідси у виживальників просто фантастична пасіонарність до конспірології виникає, як тільки їх витягнеш за межі відомого їм світу.

До речі, своє невміння думати виживальники усвідомлюють. Але усвідомлюють вельми своєрідно… як особливість національного менталітету(!) і дуже нею пишаються, вигадавши універсальну лайку з приводу чужої розумності – «дуже розумний».

Це лише перші базові наслідки існування у парадигмі виживання. Але навіть вони пояснюють чимало того, з чим ми стикаємося щодня, і що безпосередньо впливає на наше життя.

Далі буде…

Юрій Гаврилечко, «ХВИЛЯ»

Легенда виживання Беар Гріллс і Зеленський. Фото Bear Grylls/Facebook