​Центр протидії корупції та реформи

Сто сорок чотири реформи Порошенка, що розпочались в Україні з 2014 року, про які розказували, як про спасіння країни і нації, введення яких призведе до знищення корупції через її подолання та до прозорості влади, виявились не просто фікцією, але ще й суттєво нашкодили країні. Проте, не всі були незадоволені втіленням цих реформ. Вигодонабувачі від їхнього втілення теж знайшлись. Це, перш за все, самі судді, прокурори, чиновники, можновладці, силовики, що наразі мають захмарні зарплати та... ініціатори реформування.

Однією з ключових структур, що брали участь у розробці й впровадженні цих реформ, є Центр протидії корупції. Його діяльність за гроші платників податків Америки охоплювала низку реформ, серед яких і створення нових для України антикорупційних органів: Національного антикорупційного бюро України, Спеціалізованої антикорупційної прокуратури і впровадження системи електронного декларування та реформування державних закупівель.

Обіцянки реформаторів виглядали багатообіцяючими: очищення державного апарату від корупції, забезпечення справедливості в судовій системі, прозорість у використанні бюджетних коштів та невідворотність покарання для корупціонерів. Проте, минуло десять років і стало очевидним, що реальні результати реформ не відповідають задекларованим цілям, а реформатори продовжували і продовжують говорити про реформи.

НАБУ, яке мало стати потужним інструментом у боротьбі з корупцією серед високопосадовців, виявилось пшиком і лише додатковою структурою для фінансування. І, як наразі зрозуміло, що структура брала багато коштів як платників податків України, так і коштів, що надавались через програми USAID. Незважаючи на потужне фінансування, більшість гучних справ були злиті або затягнуті до нескінченності. Попри високі зарплати працівників бюро, реальних вироків у ключових справах практично немає. Аналогічна ситуація і з САП, яка мала контролювати діяльність НАБУ, але натомість опинилась у центрі скандалів і політичних маніпуляцій.

Реформа прокуратури також не досягла очікуваних результатів. Після гучних звільнень у рамках люстрації багато прокурорів повернулися на посади через суди, отримавши ще й компенсації за вимушені прогули. Це свідчить про те, що сама реформа була поверхневою, а законодавчі прогалини, що закладались свідомо у нових законах, дозволили уникнути реальної відповідальності.

Електронне декларування мало стати революційним кроком до фінансової прозорості чиновників. Але система перетворилась на фарс: чиновники відкрито декларують розкішне майно, не побоюючись відповідальності, адже у законодавстві свідомо не передбачено ефективних механізмів перевірки походження активів і покарання за незаконне збагачення.

Реформа державних закупівель, що зосереджувалась на впровадженні системи Prozorro, хоч і підвищила рівень прозорості, але не змогла усунути корупційні ризики. Державні аудитори та контролюючі органи фактично ігнорують численні порушення, а механізми громадського контролю майже не впливають через відсутність реальних важелів впливу.

Судова реформа, яка триває вже понад десять років, також не принесла очікуваних результатів. Незважаючи на численні кадрові зміни, судова система залишилась такою ж корумпованою та залежною від політичних впливів. Судді, які мали б бути гарантами справедливості, продовжують обслуговувати інтереси влади та олігархічних кланів.

Грошей на всі ці реформи було виділено чимало як з державного бюджету, так і від міжнародних донорів. Однак результати свідчать про те, що самі реформи були недолугі, а до законодавства свідомо вносилися «шпарини», які дозволяли уникати реальної відповідальності та зберігати старі корупційні практики під новими вивісками.

Практично всі ці реформи відбувались під наглядом Центру протидії корупції і на них виділялись шалені кошти, однак всі вони звелись до імітації процесу та призвели до збагачення певного кола осіб. Зате сильно нашкодили країні. Кожна з цих реформ може бути проведена швидко і лаконічно, було б бажання. Але, коли ціль - монетизація діяльності, а не досягнення якісного результату, реформувати можна довго.

Наша редакція вже писала у матеріалі «Як номенклатура убезпечила собі безкарність, або Чи є можливість зламати хребет каркасу владної корупції?» про те, що в проголосованому з 2014 року законодавстві свідомо непередбачено було багато механізмів, аби реформи працювали і лишались фікціями. І постає питання до Центру протидії корупції: вони справді не розуміли, що їхня діяльність в галузі реформ (не викриття корупції, а саме реформ), то шкода для країни і даремно витрачені кошти? Адже реформа як і судова (разом з прокуратурою і поліцією) була б куди ефективнішою, аби грунтувалась на перевірці діяльності суддів, прокурорів та правоохоронців. Було б достатньо законодавчо закріпити реальний механізм перевірки суддів на кількість справ (скільки в апеляції, касації було виправдано), також, за аналогію - зі справами ЄСПЛ. І всі судді, прокурори, правоохоронці, котрі задіяні в справі, наприклад ЄСПЛ - звільнялись би з системи без права поновлення (за профнепридатністю), а також - отримали б регресні позови від держави зі штрафами та поверненням присудженої тим же ЄСПЛ компенсації. Потрібен був лише один закон, що передбачав би, наприклад, взяти резонансні програні справи, за конкретними статтями ЄСПЛ, де адвокати чітко вказували, що ці статті - порушені, однак справа дійшла до Європейського суду (а правоохоронці і прокурори з суддями точно знали, що ці статті - порушено) і справу в ЄСПЛ - виграно, то всіх суддів у тих справах, а також слідчих та прокурорів - звільнняти за профнепидатністю. І цим же законом передбачити, що держава ж, яка виплачувала по рішенню ЄСПЛ компенсацію, подає регресні позови до усіх учасників задля компенсації та моральних збитків і за нанесення шкоди судовій, прокурорській та поліційській системах. З урахуванням вартості проведення суду та витрачених коштів на слідство.Непогано б було цим законом передбачити і накладення штрафу у розмірі еквіваленту, наприклад, мільйона доларів у гривні та оплату компенсації людині за кожен рік затягування справи. І тоді б ці всі судді, прокурори, слідчі могли б бути звільнені з системи без права працювати в державних органах. І без пенсій і права поновлення, оскільки - профнепридатні для цієї структури та роботи на держслужбі. І не потрібно ніяких рад доброчсності, не потрібно імітації діяльності, бо лишень один раз прочистити агієві конюшні — все стало б на свої місця. І, звісно, такий, або аналогічний законопроект, повинні готувати тільки професійні юристи, враховуючи всі нюанси української Конституції і законодавства, а не любителі-аматори, що за грантові гроші враз стали єдиними представниками громадянського суспільства.

Це ж стосується і «реформи» Е-декларування та відповідальності за незаконне збагачення. Невже представники Центру протидії корупції не вивчали аналогічний досвід інших країн? А якщо вивчали, чому не запровадили? А якщо пропонували, але депутати не пропустили, то чому не підняли гвалт? Адже будь-яка нормальна людина усвідомлює, що потрібна реальна відповідальність за незаконне збагачення. І не треба говорити про декрарації всього наслення в контексті, що інакше не можна. Можна. Громадянам, більшість з яких втратила все, а до того ще й заощадження, завдячуючи «банківськівй реформі», немає чого декларувати. А от чиновник, депутат, прокурор, можновладець, податківець, митник - повинні пояснювати, звідки у них кошти. І вже лише потім можна шукати незадеклароване. Загалом, цивільна конфіскація існує у більшості цивілізованих країнах. Як і контроль переписування коштів та майна на родичів чиновників, можновладців, прокурорів, суддів і т.п. Але наші реформатори чомусь для українських реалій такого не передбачили.

Те саме з реформою державних закупівель: прозоро запровадили, але не передбачили ані покарання за завищення ціни, ані вимоги дотримання ринкових цін не вище, аніж є в реалії, ані відповідальності чиновника за закупівлю.

Звісно, що всі зміни повинні супроводжуватися змінами в законодавстві, а розробляти ці зміни повинні фахові юристи зі стажем і знаннями, враховуючи всі нюанси української Конституції і законодавства. І провести всі ці реформи реально можна за один рік і до них більше не повертатись, а не плодити різні антикорупційні ради, ради доброчесності та усілякі інші, котрі імітують бурхливу діяльність без зиску для суспільства.

Проте, усі реформи з 2014 року - це або нанесення шкоди країні і народу, або реформа, як процес-імітація, коли можна довго переставляти шахи на шаховій дошці. Чому? Навіщо проводити імітацію замість реальних і чітких змін, які дадуть позитивний результат?

Ліна ТИХА, Конфлікти і закони

Фото Конфлікти і закони