​В Україні - немає корупції. В Україні каркас влади і є корупція. Як знищити каркас?

На сьогодні в Україні немає найбільш обговорюваної теми, ніж корупція під час війни. Виявилось, що для певного прошарку населення, яке вирішило, що воно - еліта, бо утримується за бюджетний кошт (гроші платників податків) і посідає певні посади, що дозволяють керувати, або бути в апараті примусу: СБУ, прокуратури, ДБР, САП, НАБУ, податкова, митниця, керівні посади у МВС та дотичних, на кшталт МСЕК, - війни немає. Вони живуть в іншій паралельній реальності, де воюють та платять податки ті, кого вони вважають смердами, або рабами, а «елітні» - крадуть і керують, вирішуючи долі інших.

Конституція в Україні не просто на паузі, а, як і при януковичу, перетворилась на туалетний папір. Всі питання вирішуються одноосібно людиною, що повинна була бути гарантом її дотримання, а виявилась гарантом порушення, а втілюються порушення Конституції і прав людини знахабнілими і проросійськими п’ятьма менеджерами з офісу президента.

І на цьому тлі теревенять про боротьбу з корупцією. З явищем, що курується безпосередньо з верхівки, оскільки весь кеш, що збирається знизу, йде на гору. І це за умови, що колишній президент Порошенко провів 144 реформи, деякі з яких не лише легалізували корупційні схеми, а й ще їх узаконили, а також надали можливість тим же прокурорам (або представникам наглядових рад та керівникам держпідприємств, деяким високопосадовим чиновникам) отримувати шалені заробітні плати, премії, надбавки з грошей платників податків.

Зеленський же - перевершив Порошенка. Повністю зруйнувавши засади конституційності, він і його команда перебрались на руйнацію інституцій влади. І на сьогоднішній день жодна державна інституція якісно не працює. Зате все координується з офісу президента особою, котра має прямі зв’язки з ФСБ.

І ось, як завзятий диктатор, Зеленський, у якого ще 20 травня закінчилась легітимність (але лишилась законність), у порушення реальних своїх функцій і повноважень, що чітко виписані в законодавстві, демонструє суспільству, що веде боротьбу з корупцією в ручному режимі: то йому, як чотириразовому ухилянту не сподобалась кількість заброньованих від мобілізації (так сказали на Єдиному марафоні), то він скликає РНБО щодо фіктивних інвалідностей у прокурорів. Те, що законом держави і Конституцією в Україні немає цяря, котрий одноосібно вирішує, що треба зробити - значення для Зеленського і його команди - не має.

Імітація бурхливої діяльності на тлі повного пшику, коли жоден прокурор, та той, хто купив собі бронь - не постраждають. Але подібна імітація дуже гарно підходить для піар-компаній під вибори, бо галасу багато. Всі чують, як роздає накази той, хто повинен бути гарантом конституції. Але поставив її на паузу.

Звісно, що корупційні засади зі схемами були започатковані не сьогодні, а ще за президентства Кучми. Саме він створив і осіб, котрих нині називають олігархами, віддавши їм найсмачніші ласі шматочки економіки. У ті ж часи започатковано і схему збору коштів з низів на гору.

Корупція в Україні квітне попри антикорупційне законодавство та велику кількість реформ. Усі реформи: прокурорська, суддівська, поліції виявились не лише фейком. Вони призвели не лише до зміни вивісок на установах, а ще й поглибили корупцію, давши можливість тісніше зростись представникам правоохоронних органів з політикою та клептократами.

Однак однією з ключових проблем президентства Зеленського стало призначення на високі посади осіб, які не мають необхідного досвіду або кваліфікації, але є лояльними до президента або його оточення. Це призвело до слабкості, а згодом і розхитування державних інституцій, оскільки багато з цих посадовців виявилися неспроможними виконувати свої обов'язки.

Баканов, Наумов, Мілованов, Наєм, Татаров, Шурма, Єрмак - від цих прізвищ у людей вже оскомина, бо методи їхньої діяльності як менеджерів Зеленського призвели до деградації державного управління. Всі, хто нині посідає якісь ключові посади, є ставлениками або олігархів, або лояльних до Єрмака людей.

Судова влада в Україні, незважаючи на пафосну судову реформу і купу витрачених на неї коштів, залишилась залежною від виконавчої та законодавчої гілок влади. Багато ключових посад у судовій системі контролюються людьми, лояльними до чинної влади. Невдала реформа судової системи не тільки не змогла забезпечити незалежність суддів, але й призвела до ще більшої корумпованості. Одним із яскравих прикладів є Вища рада правосуддя, яка контролюється політиками, що ослаблює довіру до судової системи. А приклад Князєва та найчеснішого судді Вовка є показовими провалами реформи як такої.

За часів президента Порошенка були створені додаткові інституції для боротьби з корупцією: НАБУ, САП, НАЗК та інші. Однак, як виявилось, вони легко влились у систему, і нині ми тільки і зустрічаємо розслідування, як особа, що пропрацювала у ДБР чотири роки прокурором, легко нажила понад 35 мільйонів гривень, за які купує нерухомість. Фактично, у країні з’явились додаткові інституції, на які витрачається шалена купа коштів платників податків на зарплати, премії та утримання через тендери, а в результаті працівники цих установ не лише не відпрацьовують заробітну плату й утримання, а ще й додатково, через корупційні механізми збагачуються. Деякі фахівці, коментуючи провал реформ, стверджують, що новостворені структури стали корумпованими, оскільки вони були ослаблені політичним тиском і зацікавлені політичні кола почали їх використовувати не для боротьби з корупцією, а для вирішення політичних завдань, що і призвело до ослаблення ефективності НАБУ, САП, НАЗК.

Також, незважаючи на риторику Зеленського щодо боротьби з олігархами, в реальності олігархічний вплив під час його президентства лише зріс. Наприклад, ситуація з енергетичними монополіями (Ахметов і росіяни) та поява нових олігархів свідчить про те, що влада не змогла відстояти незалежність державних органів від олігархічного впливу.

Величезну шкоду державному управлінню нанесли і так звані професійні активісти. Порошенко, ввівши їх у державне управління через усілякі ради, дозволив їм просувати так звані реформи, котрі не лише потерпіли фіаско, а ще й призвели до більшого зрощування державного управління з мафією.

Як виявилось, ради доброчесності, наглядові ради стали неефективними. А на прикладі наглядової ради «Укренерго» ще й видно, що, незважаючи на кредити і офіційну збитковість підприємства, можна отримувати і шалені зарплати, і шалені премії при звільненні. Так навіщо ця наглядова рада і за чим вона наглядає? І кому було вигідно, аби реальне громадське суспільство було підмінено професійними громадськими активістами, котрі насправді виявились лобістами і зовсім не інтересів держави Україна?

Наглядові ради в Україні мають суттєві відмінності від аналогічних структур у західних країнах, що є однією з причин їхньої неефективності та пов'язаних із цим корупційних ризиків. На Заході наглядові ради відповідають за стратегічний нагляд і прийняття рішень для захисту інтересів акціонерів. До таких рад входять незалежні фахівці, які несуть серйозну відповідальність за фінансові результати компанії. Якщо компанія є збитковою, це автоматично впливає на заробітки і премії керівництва, а також членів наглядової ради. У багатьох країнах їхні рішення можуть стати предметом судових позовів з боку акціонерів.

Інша річ Україна. Наглядові ради в Україні здебільшого підконтрольні політичним та олігархічним групам, а рішення наглядових рад можуть прийматися з огляду на лояльність, а не на досягнення ефективних результатів. Навіть, коли серед членів наглядової ради іноземці. І, чого не зустрінеш більше ніде в жодній країні світу, це коли за наявності збитків або неефективності державних підприємств, члени наглядових рад отримують високі зарплати. Як так сталось? Отже, виходить, у законодавстві не передбачено жорсткого контролю і вимог для критеріїв ефективності таких рад і відповідальності ніякої члени таких рад не несуть?

Вже при Зеленському виявилось, що велика кількість законопроектів, які подаються до парламенту і голосуються, готуються зовсім не самими депутатами. Вони в реальності виявились підставними фунтами, які подають ці законопроекти від свого імені, а також зеленими кнопочками, які голосують за ці законопроекти. А готуються вони ГО на кшталт «Офіс реформ» Кабінету Міністрів України, котрі дуже переймаються реформуванням в Україні, будучи ніким і ніким не обираючись, але виконуючи роль сірих кардиналів з підготовки законодавства, котре зовсім не в інтересах України.

Процес підміни справжнього громадянського суспільства неурядовими організаціями, дії яких іноді йшли і йдуть у розріз із національними інтересами України, призвів до певного колапсу в багатьох секторах економіки. Зокрема, проголосований з порушенням Конституції у 20 році «Закон про землю», котрий, судячи з усього, був переданий до ВР однією такою неурядовою громадською організацією, котра насправді виконує роль лобістів не в інтересах України, несе пряму і неприкриту небезпеку державності країни, оскільки :

1. Втілення закону несе загрозу втрати національного контролю над землями. Закон виписано в такий спосіб, що його втілення в кінцевому варіанті може призвести до того, що українські землі опиняться під контролем іноземних інвесторів, а не національних аграріїв, що потенційно послаблює суверенітет країни.

2. Малі та середні фермерства, а також місцеві сільські громади не можуть конкурувати з олігархами та великими агрохолдингами, за якими стоять транснаціональні корпорації, що призведе до їх маргіналізації або, навіть, зникнення сільської місцевості.

3. Збільшення концентрації землі в руках великих агрохолдингів може призвести до зниження потреби в робочій силі на селі. Сільські регіони ризикують стати менш привабливими для життя, що посилить їх економічний та соціальний занепад.

4. Проголосований закон аж ніяк не передбачає продовольчу безпеку країни, адже, якщо значна частина сільськогосподарських земель буде використовуватися для вирощування експортно орієнтованих культур або в інтересах міжнародних компаній, які не враховують потреби внутрішнього ринку, це призведе до напруги всередині країни.

І це - лише мінімально перераховані загрози, лише одного закону, втілення якого має негативні наслідки та послаблює державність України. А існує ще певна кількість законів (серед них і про корпоратизацію Енергоатому), втілення яких реально несе загрозу національній безпеці і незалежності країни.

Звісно, хтось може зазначити, що усі тридцять років у політиків не було політичної волі до наведення ладу та для втілення реальних реформ для процвітання країни. Але тоді постає декілька питань. Перше: що таке політична воля і як досягати її втілення? Друге: а чи є ці політики проукраїнськими і чиї інтереси вони переставляли і представляють насправді?

І, даючи відповіді на ці питання, розумієш, що від причин корумпованості системи і наслідків корупції для країни потрібно переходити до конкретних і дієвих змін, які полягатимуть у... невідворотності покарання та повній відповідальності перед суспільством чиновників, депутатів, правоохоронців та членів тих же наглядових рад. Причому, всіх депутатів, котрі тисли кнопки за законопроекти, що несуть небезпеку національній безпеці, або нанесли шкоду економіці. І це не має жодного відношення до «політичного» голосування.

Що ж таке оте значення «політична воля», якої у наших політиків не існує в природі? А це - прагнення та готовність політичних лідерів вживати конкретні заходи для досягнення покращення життя в країні, навіть якщо ці заходи суперечать політичним інтересам окремих груп чи персон. Однак ті, хто в Україні назвався «політичними лідерами», частіше є представниками олігархічних груп, тож і не зацікавлені в інтересах країни. Але стабільно отримують кошти на вибори від своїх прямих спонсорів.

Саме тому суспільству потрібно насильницьким методом прищепити українським політикам втілення політичної волі, тому що добровільно вони не збираються її втілювати, оскільки навіть законів, які існують, свідомо не дотримуються. Як і Конституції.

То що ж робити? Суспільство, згідно 5 статті Конституції, є носієм влади. Не чиновники, навіть не депутати (хоч вони, наче офіційно є делегованими від народу, але не виконують волю народу), ні, тим паче прокурори та поліція з суддями, які повинні стояти на засадах Верховенства права, але стоять на засадах верховенства криміналу. Тож саме суспільство повинно об’єднуватись і висувати свої вимоги політикам, які збираються балотуватись. І не просто висувати, а так, щоб політик таки виконував волю електорату.

Суспільство повинно згуртуватись, зібравши фахових спеціалістів, для яких совість, принципи та державність поставлені на першому місці. І ці люди змогли розробити реальні стратегії змін.

Що повинно запропонувати суспільство? Для початку, виписати механізм втілення політичної відповідальності. Законодавче закріплення обов'язкових звітів політиків та чиновників перед громадськістю та парламентом. Не фікція, а чітка норма, що передбачатиме звітність за діяльність. Аналогічне діє у таких країнах, як США та Південна Корея, де існує жорстке розширення вимог до звітності таких осіб і постійна перевірка їхньої діяльності. Наприклад, в Південній Кореї є механізми звітності, які дають можливість відстежувати порушення ще на ранніх етапах.

Необхідно сформувати і певні конституційні поправки, які б зобов'язували політичних лідерів надавати конкретні результати або нести відповідальність за свої невдачі. Наприклад, запропонувати створення нових механізмів, які б дали змогу позбавити посад політиків, які не виконують обіцяне.

Щоправда, в Україні, у законі «Про статус народного депутата», існує 39 стаття, котра передбачає відповідальність за невиконання цього закону. Однак ні в адміністративному, ні в кримінальному кодексах такої відповідальності не передбачено. Саме тому вже є потреба розробити законопроект, яким доповнити статтю 39 в законі «Про статус народного депутата» конкретними положеннями про те, які саме правопорушення підпадають під відповідальність кримінальну (за зловживання владою, корупційні діяння, лобіювання інтересів третіх осіб, дії, що нанесли шкоду національним інтересам країни), або адміністративну (за невиконання депутатських обов'язків). Ось тоді і вийде, що конкретизація механізмів відповідальності дозволить чітко окреслити, за що саме депутат може бути притягнутий до відповідальності.

Загалом те, чого насправді наразі в Україні не вистачає і чого не існує для певного прошарку, котрий чомусь, вийшовши із конюхів у князі, вирішив, що він - еліта, це - невідворотності покарання. Якщо прослідкувати біографії а-ля еліти (як вони себе вважають), з’ясується, що більшість з них - нащадки комуністів та вертухаїв, пращури котрих до революції 17 року 20 століття були конюхами. Але сьогодні, дірвавшись до коштів платників податків і розкрадаючи їх, або прилаштувавшись під законодавство і схеми і порушуючи те законодавство, - вони, вирішивши, що гроші платників податків, то їхня кишеня, а тому скирдують собі кошти, вважаючи, що наявність грошей наближує їх до еліти. Хоч еліта, це не наявність коштів. Це - чесність, порядність. До еліти відносяться люди, які роблять значний внесок у суспільний розвиток і процвітання країни на основі своїх заслуг, знань та етичних норм. Такі люди відіграють найважливішу роль у розвитку суспільства, його управлінні, інтелектуальному прогресі та культурних досягненнях. Справжня еліта формується на основі особистих заслуг, знань, талантів і здатності впливати на хід подій та приймати відповідальні рішення на благо суспільства. А яке благо для суспільства несуть прокурори, що накрали і оформили собі пенсію за рахунок платників податків? Або депутати, котрі беруть гроші за голосування, не думаючи про наслідки? Або чиновники, котрі за мзду продають інтереси країни, бо хочуть мати нерухомість за кордоном? А якщо особа не несе блага, то вона не має відношення до еліти апріорі. Але існує внутрішній ворог, який дуже хоче, аби його вважали елітою.

А еліта, це, перш за все - відповідальність. Тож суспільство, котре таки має справжню еліту, котра хоч і недотична до влади, але є стрижнем моральності суспільства, повинно винести цю еліту на гору. А вже сама еліта боротись за очищення влади.

Звісно, зважаючи на повний розвал Зеленським інституційних засад державності та повне поглинання мафії державних функцій, починати важко. Тим не менш - можливо і важливо. Мафія і влада бояться спротиву і суспільства. І реальне суспільство, ігноруючи призначених професійних активістів за гроші донорів (а, насправді, лобістів в інтересах третіх осіб) та псевдо політиків, повинні починати діяти.

Зважаючи на те, що українські казнокради та обслуга Зеленського - це особини, що орієнтовані на те, що люди, з якими вони мають справу, не мають принципів, совісті і продаються за дешево, у справжньої еліти тепер є шанс показати нащадкам комуністів і казнокрадам, що не все у цьому світі продається, навіть якщо сама нинішня влада переконана, що купити можна кожного. І саме в цьому сегменті і повинен відбутись перелом, бо прогнилі проросійсько налаштовані українські можновладці, що переконані, що все продається, якраз і не здатні протистояти засадам, побудованих на принципах та совісті.

Справжній еліті від суспільства потрібно взяти за правило найголовніший постулат, котрий працював протягом тисячоліть і працює нині у країнах, котрі досягли якісного розвитку. Це - втілення невідворотності покарання за злочин. В Україні протягом останніх тридцяти років політики зробили все, аби мафія, що розставила на всі ключові посади своїх людей, їх не втрачала через арешти, і щоб вони ні за що не відповідали. Саме тому, навіть, коли вже а-ля нові інституції, та ловлять чиновника, прокурора, суддю, депутата на хабарі чи корупції, все закінчується пшиком: новостворений орган, витративши бюджетні кошти, нічого не довів до логічного кінця, а хабарник-корупціонер, отримав імітацію покарання, найбільша частина якого — хайп у ЗМІ.

Аби корупціонер і хабарник не могли уникнути покарання і його не змогли покривати інші, проводячи імітацію діяльності розслідувань, чи проведення таких дій, які в кінцевому варіанті призводять до перемоги корупціонера у судах та ЕСПЛ і поновлення його на посаді та виплат з бюджету, - повинен бути розроблений механізм притягнення до реальної відповідальності всього ланцюжка, котрий допустив, аби корупціонер мав можливість виграти суд у ЄСПЛ.

Звісно, що починати потрібно з реальної судової реформи. І не допускати того, що нині пропонує Парламентський комітет з питань правової політики, вирішивши не підвищити, а спростити вимоги для претендентів у судді.

Реальну і справжню судову реформу (котра потягне за собою і реформу прокуратури та МВС) провести легко і просто. Без усіляких рад доброчесності і витрат коштів на імітацію діяльності. Потрібен один закон, згідно якого усі справи (наприклад, за останні 10 років), що були програні Україною у ЕСПЛ, беруться і вивчаються. Якщо у справі чітко вказано, що адвокати в українських судах наголошували на порушенні прав людини і посилались на практику ЄСПЛ, то усі судді, прокурори та слідчі, які брали участь у цій конкретній справі - звільняються за некомпетентністю, без права поновлення і права пенсії. А держава ще й подає регресні позови, аби повернути виплачену компенсацію та кошти за проведені в Україні судові процеси, що проводились з порушенням практики ЕСПЛ.

Аналогічно і з чиновником, депутатом, міністром і, навіть, президентом: нанесена шкода країні? Підприємство стало збитковим? Під адміністративну відповідальність і отримуй регресний позов від держави. Якби саме за таким правилом ДБР, НАБУ, СБУ працювали і подавали регресні позови, система була б вже очищена.

Хтось скаже, що подібне - фантастика. Однак у багатьох країнах ефективність будь-якого закону залежить від його якості, коли закон виписаний дуже конкретно і містить всі вичерпні норми, аби уникнути юридичних прогалин. Це означає, що у законодавстві мають бути детально прописані види корупційних злочинів, відповідальність за них, а також процедури для виявлення та розслідування порушень. Наприклад, як у Південній Кореї. У цій країні чиновник, що вчинив злочин, не може «тихенько піти до лісу» і обійтись імітацією покарання. Закон "»Kim Young-ran Act», прийнятий у Південній Кореї, передбачає і жорсткі обмеження на отримання подарунків і фінансових стимулів, і вимоги до звітування щодо конфліктів інтересів. Однак його основним стрижнем є невідворотність покарання і посилення контролю з боку держави та суспільства через жорсткі покарання, включаючи великі штрафи і тюремні терміни за порушення. Навіть для президентів.

В Україні ж, окрім такого жорсткого законодавства з посиленим контролем і невідворотністю покарання, ще необхідно змінити виборче законодавство, за яким громадяни мали б можливість не обирати партію зі списком, а впливати на якість цього списку. На додачу важливо законодавчо закріпити механізм відкликання народних депутатів виборцями. І хоч українців переконують, що у світі такого майже немає, у багатьох демократичних країнах громадяни мають право відкликати політика, якщо той не виконує своїх зобов’язань або порушує законодавство. Наприклад, у Швейцарії або США існує практика референдумів на місцевому рівні для відкликання чиновників та депутатів. В Україні такий механізм міг би бути впроваджений для депутатів, котрі систематично не виконують своїх обов’язків, та притягнення їх до реальної адміністративної відповідальності.

Однак найважливішим і найактуальнішим для нинішніх українських реалій є введення механізмів, які забезпечують жорстке і суворе покарання за зловживання владою, корупцію, лобізм проти інтересів країни.

Проте для того, щоб реформувати систему і зробити її ефективною, недостатньо лише закріпити законодавчі норми. Потрібні конкретні і дієві механізми щодо персональної відповідальності за підпис і рішення. І тоді вже РНБО не буде тягнути на себе повноважень, яких не має за законом, бо члени РНБО знатимуть, що за такі дії буде реальний тюремний термін. А офіс президента перетвориться на те, чим і повинен бути - канцелярську обслугу, бо навіть за нинішнього Кримінального кодексу усіх п’ять-шість менеджерів можна притягати до відповідальності. Але допоки що реальних правоохоронних органів та служби безпеки, що працює саме на державу Україна - не існує. Як і не викристалізувалась реальна еліта від суспільства.

Оксана КОТОМКІНА, Конфлікти і закони

Фотоколаж chesno.org