НЕ про Булгакова
- Подробиці
- Опубліковано 11.09.2022 11:44
-
Автор: Манана Абашидзе, Конфликты и законы Конфлікти і закони
- Переглядів: 5102
Не вщухають суперечки про музей Булгакова, міфи про його приналежність до України; про «необхідність» пам’ятника цариці Єкатерині ІІ, про «присутність» в Україні Л. Толстого, Чайковського, Достоєвського і т. ін. замість того, щоб прийняти швидко однозначне рішення – прибрати все чужинське-фальшиве з нашого життя й іти далі.
«Нам у чашку кави плюнули, за те що ми любимо російських класиків», – бідкаються деякі. Але в каву їм плюнули не за це, а за те, що вони поки що просто не визначилися. НЕ визначились! Не вибралися з 20-го століття до 21-го.
Л. Українка про таких писала: «Народ наш мов дитя сліпеє. За ворогів іде в огонь і в воду. Катам своїх поводарів оддав…»
Звісно, що про «ревізію» цінностей треба було думати ще в 90-х. Потрібні були чіткі формулювання і прагматичне бачення майбутнього.
На жаль, не сталось. Колоніальна культура – влаштовувала! Навіть після 2014 року нікому не спало на думку позбавитись від московської «дружби народів» у всіх її проявах. (Є таке поняття - колоніальна культура. Суть цього явища полягає лише в одному - витравлювати національну культуру і на її місце насаджувати культуру метрополії. У цьому плані радянській колоніальній культурі і сучасній московії немає рівних.)
А от запитати себе: «Що буде зі мною і з країною в майбутньому, як робити Україну українською, маючи не українську владу, з представником ОП, який дозволяє собі принижувати націю і міряється культурами» — страшно, простіше піднімати піну про якусь «роскультуру», якої і духу не повинно бути. Адже щоб осмислити, в якій ми складній ситуації, і мати з нею можливість щось робити, потрібно переміститися з позиції зовнішнього спостерігача на позицію учасника, який приймає на себе відповідальність. А це робити дуже важко та некомфортно.
Тому люди, принаймні більшість з них, не люблять нічого читати, окрім соцмереж, ті, хто в музеї ніколи не ходив і не ходитимуть, міркують про те, що існує окремо від них. Чомусь вони впевнені, що якщо закрити, заборонити, перейменувати – одразу все зміниться. Зміниться, не без того.
Але уявлення про те, що можна «забрати» в особи улюбленого роскласика і таким чином виховати її «як слід» — дуже зручно, але, на жаль, неправильно, адже людина споживає будь-які сенси, інтерпретуючи їх. Крім того, таке уявлення ділить людей на «своїх» та інших. Бо культура – це сукупність норм, переконань, вірувань та міфів, і тому кожна людина – це людина культури.
Культура, перш за все внутрішня - всеосяжна штука: кожен із нас - і посудина, і джерело культури. З наших зусиль чи їхньої відсутності складається громадська картина переконань. І ми маємо те, що маємо, не тому, що «українські інтелектуали програли», а тому, що ми всі разом створили цю систему переконань та принципів чи безпринципності.
Окрім цього, людина - істота емоційна, лінива, вона прагне до короткострокових результатів і не любить правди. А увійти в український контент потребує знань, величезної кількості ресурсів, зусиль, енергії.
Але проблема є і в тому, що ми дуже погано поінформовані про історію своїх родин. І це не завжди наша вина: еміграція, десь закриті архіви, у когось предки приховували своє походження, побоюючись переслідувань. Пращури тотально боялись розповідати про колективізацію, голодомори. Багато хто зі старшого покоління тільки на смертному ложі спромоглися розповісти, що насправді відбувалось у час Голодомору. Мовчали і про репресії, і про свій досвід супротиву…
Ми тільки нещодавно почали виходити з культури мовчання. І безумні сварки в соцмережах, образи в публічному полі – це травма цього виходу. Ми пробуємо говорити, але ще погано вміємо.
Тому у деяких людей немає відчуття, що ми звідкись походимо і за нами стоять багато поколінь.
Ця ситуація переноситься з особистого рівня на суспільний. Тому громадяни на соціальному рівні не дуже чутливі до історії. І це треба виправляти, особливо зараз.
Якщо почати думати про зміни історичних віх, режимів, суспільного устрою - то починаєш розуміти, як багато страшних подій пережили люди, а жити, розуміючи, що ти спадкоємець цього всього, дуже важко. Набагато простіше жити у світі, де все добре та стабільно.
Ці незнання та антиісторизм допомагають не турбувати себе страшними питаннями. Але, як показує практика, чим довше ми себе ними не турбуємо - тим ближче вони притягуються до нас, а згодом обертаються катастрофою з десятками тисяч людських жертв.
І тепер немає іншого рецепту для перемоги українства, як тільки починати говорити правду, хоч як важко було б нічого не замовчувати, нічого не перетворювати на сірий шум, називати речі своїми іменами, пояснювати непроговорене не зрозуміле в минулому. Варто почати оперувати категорією політичної нації, перестати мірятися культурами, генетикою. Домовитись, що всі, хто поділяють національну ідею, є українцями! І вперед до перемоги!
Манана АБАШИДЗЕ, «Конфлікти і закони»
Фото з соцмереж
Також з цієї категорії...
Судді вирішили впорядкувати свою діяльність
4 апр. 2009 г.
«УДАР» оприлюднив список зелених зон,...
6 окт. 2011 г.
ІІ Всеукраїнський Форум Євромайданів вимагає...
16 февр. 2014 г.
Набираючі популярність...
Понад 41 мільярд доларів США...
20 нояб. 2024 г.
Міністра цифровізації Федорова відсторонили від...
24 нояб. 2024 г.
Оперативна інформація станом на 08.00...
25 нояб. 2024 г.
Останні новини
25.11.2024 09:25
1610 москалів подохло минулої доби на українській землі24.11.2024 14:59
Збито 50 ворожих БпЛА24.11.2024 14:53
1020 кацапів подохло минулої доби на українській землі24.11.2024 09:42
Життя українців для Зеленського не коштує ані копійки?Полковник ЗСУ у запасі та військовий експерт Роман Світан поділився думкою, як Дональд Трамп може повпливати на кінець війни в Україні
Коментарі