Микола Оніщук: Основне рішення, я...

Микола Оніщук: Основне рішення, яке мало б бути забезпечене під час судової реформи, це - зміна порядку формування і складу ВРЮ

Подробиці

Опубліковано 18.07.2011 15:58

Автор:

Незважаючи на введення владою Януковича судової реформи, реформування як такого у цій царині суспільство не побачило. Проте, чітко можна констатувати: наразі усі судді стали абсолютно підконтрольними, оскільки їхня доля залежить від Вищої ради юстиції, де отаборилися представники Партії регіонів та їхні родичі, які, не маючи політичної культури і самого бажання грати за чесними правилами права з точки зору юриспруденції (але які за колишньої влади голосно верещали про дотримання прав і свобод, хоча тоді навіть європейськими інституціями наголошувалось, що Україна у правовому полі зробила певний крок вперед), тепер нав’язують суддям ті правила, за якими вигідно грати партії влади. Але подібна поведінка провладної партії не є нормальною і, тим паче, не відповідає жодним нормам європейського права.

Тож про те, чому наразі в Україні судова система не є досконалою та як можна змінити ситуацію, аби підвищити і роль суддів, і їхню незалежність від влади, «Конфлікти і закони» поспілкувались з екс-міністром Міністерства юстиції України, а нині – президентом Інституту правової політики, доктором юридичних наук Миколою Оніщуком, який, як ніхто інший, знає відповідь на безліч незручних для влади Януковича запитань.

- Миколо Васильовичу, на вашу думку, чому після проведення так званої судової реформи українське судочинство перетворилося на фарс?

Про стан судочинства не можна судити лише по декількох судових процесах, хоч інколи вони і є показовими. Насправді проблема справедливого і неупередженого судочинства в державі існує. Щоправда, все ж почати потрібно з того, що під час судової реформи було здійснено ряд, з моєї точки зору, правильних кроків. Йдеться, зокрема, про закон про судоустрій та статус суддів, концептуальними положеннями якого стала зміна умов доступу до професії судді та зміна системи притягнення суддів до відповідальності. Також під час проведення судової реформи було вирішене і багато інших питань. Частина з них носила і контрреверсивний характер.

- Наприклад?

Взяти хоча б норму про автоматичний розподіл справ. Як задум це – позитивне досягнення. Хоча сьогоднішня практика свідчить, що чомусь окремі справи попадають до визначених судів. Це означає, що навіть система автоматичного розподілу контролюється. По суті, вона тепер вже контролюється не головою суду, а адміністратором суду, який знаходиться у прямій залежності від голови суду.

Тим не менше, під час реформування були внесені певні зміни до процесуального законодавства, які мали на меті підвищити доступність судочинства, а також - скоротити строк розгляду справ. І такі зміни можна вітати та розцінювати як позитив.

Тепер стосовно контрреверсійних рішень. Так, наприклад, після реформування відбулася передача права на призначення суддів на адміністративні посади Вищій раді юстиції. Є очевидним, що це – позитив, оскільки функція призначення суддів забирається від політичних за своєю природою органів (таких, наприклад, як президент) і передається спеціально створеному для цього органу незалежного судового управління – Вищій раді юстиції. Проте, склад Вищої ради юстиції змінений не був. Сьогодні більшість у складі Вищої ради юстиції становлять члени, які призначаються виконавчою владою чи іншими політичними інститутами – президентом, Верховною Радою, урядом, прокуратурою. А основне рішення, яке мало б бути забезпечене під час судової реформи, це - змінити порядок формування і склад Вищої ради юстиції, аби серед її представників більшість становили судді, що призначались би безпосередньо суддівським товариством.

- Але нічого подібного не відбулося…

Це якраз і є та контрреверсійність, про яку я згадував. З одного боку, ми передали функції призначення суддів спеціальному органу судового управління, а з іншого – не вдалося домоглися того, щоб склад Вищої ради юстиції відповідно до закону був змінений і вона формувалась до засад Європейської хартії суддів і усталених європейських стандартів. Адже у складі Вищої ради юстиції, як органа вищого судового управління, повинна бути мінімізована участь органів виконавчої влади , політичних інститутів та їхніх представництв. І сьогодні саме ці обставини негативно впливають на відправлення правосуддя, формування громадської думки, щодо певного кола осіб, які «контролюють» ВРЮ. Проте, потенціал позитивних змін ще не використано або в силу деформації практики застосування закону, або в силу того, що ціла низка положень законів, які почали діяти, свій результат проявлять не сьогодні.

- Тобто?

Закон «Про статус суддів і судоустрій» змінив доступ суддів до професії. Замість співбесід та подань голів суддів на вакантні посади суддів (тобто в значній мірі корупціогенної і контрольованої системи доступу до професії) запроваджено конкурсний добір, причому не через суб’єктивну співбесіду, а через два анонімних тестування. Перше – як доступ до спеціальної підготовки суддів, (після якого відбувається сама підготовка), потому - складання іспиту (знову ж – у формі тестів). За результатами цього іспиту особа і обіймає місце в суді. Тож можна говорити про те, що завдячуючи судовій реформі в основному було розрізано адміністративну залежність від голови суду, який раніше сам добирав собі кадри. Нині це здійснює кваліфікаційна комісія, яка проводить і іспити, і відповідає за фахову підготовку судді і, відповідно, надає йому можливість посісти вакантне місце будь-якого суду.

Але цей процес лише розпочався. Нещодавно Вища кваліфікаційна комісія провела першу атестацію більше трьох тисяч кандидатів на посади суддів. Під час тестування відібрали 760 суддів. Але вони ще не стали суддями, тому ефект від такого добору ми побачимо лише в майбутньому, оскільки це - лише десята частина від чинного суддівського корпусу, що працює в Україні.

- Миколо Васильовичу, але велика кількість ЗМІ висвітлили ці так звані іспити, проведені кваліфікаційною комісією суддів, і доволі красномовно показали суспільству, як нинішня влада застосувала ці нововведення, коли серед нових суддів кращими були визнані сини і дочки суддів, які стовідсотково підконтрольні нинішній владі. Тож у чому принцип незалежності формування нового судового корпусу?

Ми знаємо ваду нашої правової дійсності і правозастосовуючої практики, яка досить часто здатна звести нанівець будь-які позитиви закону. Але це – вже питання практики, доброчесності, професійної, людської і політичної порядності тих, хто відповідає за організацію цього процесу. Наприклад, якщо в тому чи іншому навчальному закладі, де Вища кваліфікаційна комісія проводила іспити, не було забезпечено таємниці комп’ютерної програми для складання іспитів, або вона була спеціально поширена серед певної частини конкурсантів (чим було створено не рівні умови серед претендентів, що девальвувало цінність цього процесу), то це вже питання відповідальності, розслідування. Але за усіх умов саме така система повинна працювати, і за нею - майбутнє.

- Вища рада юстиції тепер постійно заглядає у рота владі, а отже є необ’єктивною. Які, з Вашої точки зору, треба внести зміни в законодавство, аби ця структура почала працювати об’єктивно?

На сьогодні засади формування Вищої ради юстиції визначені Конституцією, а відповідно, щоб домогтися змін у цій сфері відносин (в тому числі і визначення, хто туди обиратиметься, і з числа яких осіб, і які повинні бути повноваження у членів ВРЮ), потрібні зміни до Конституції, які мають чітко встановити новий алгоритм формування Вищої ради юстиції, з метою мінімізації політичних впливів і впливу виконавчої влади на діяльність судового органу, яким є ВРЮ. Нині ж чинний склад Вищої ради юстиції не дозволяє говорити, що ця мета досягнута. І не випадково нині саме через ВРЮ судова влада відчуває на собі по суті контроль і залежність від інших гілок влади, а також від політичних інститутів і від їхньої волі. Я вже не кажу про такі явища, як родинність, кумівство, тощо, які є неприйнятними, коли ми говоримо про надзвичайно важливі державні інститути, такі як ВРЮ, оскільки тепер саме від неї залежить призначення суддів на адміністративні посади.

- Ми бачимо приклади, коли судді, які порушували закони, наразі навіть пішли на підвищення. Як, наприклад, деякі судді, які наразі навіть на керівних посадах того ж Апеляційного суду м. Києва. Чому суддів, що у своїй діяльності виносять неправомірні рішення, не звільняють з роботи, і у який спосіб подібну ситуацію можна змінити?

На жаль, такі випадки мають місце. Звісна річ, що рішення цієї проблеми полягає як у зміні системи доступу до професії, так і зміні порядку призначення суддів на адміністративні посади. І ми вже обговорили тему, пов’язану з Вищою радою юстиції. Також я наголошував, що якщо систему призначень буде змінено, тоді і гласність призначення, і об’єктивність фахових та професійних даних, і оцінка цих даних як підстава для призначення на адміністративну посаду в судах, чи професійного підвищення судді, будуть більш дієвими для того, щоб ці посади посідали люди, які того заслуговують. Вартує також і надалі вести справу до звуження повноважень осіб, що обіймають адміністративні посади.

- А як бути з суддями, рішення яких були оскаржені у міжнародних судах, але вони й досі залишаються на своїх посадах?

На моє переконання, такі факти не мають залишатися без відповідних розслідувань. Я маю на увазі ВКК та дисциплінарну інспекцію. І не повинно існувати випадків, коли Європейським судом встановлено факт порушення прав людини на справедливе правосуддя, а в Україні залишається без реагування. Я вважаю, що це недолік, це - вада нашої судової системи, яка повинна мати потенціал для самоочищення. Проте, повністю уникнути таких випадків складно. Але для того, щоб їх ставало дедалі менше, необхідно по кожному встановленому факту зловживання правом, або впливу на суд, проводити і кримінальне, і дисциплінарне розслідування задля того, щоб встановити коло осіб, які здійснювали вплив на суд, а також, щоб встановити мотиви поведінки судді і все те, що привело до порушень прав особи. І після розслідування притягати до відповідальності осіб, винних у порушенні прав.

- Але наразі поки що ефективної системи реагування на такі факти порушень, в тому числі встановлені Європейським судом з прав людини, у нас не створено…

Звісна річ, що за умови, коли ми будемо більш ефективно забезпечувати унеможливлення формування залежних суддів, кількість таких порушень буде зменшуватись. І тоді, можливо, і сама проблема притягнення до відповідальності суддів не буде мати такої гостроти.

- Чому владою настільки ігнорується Українська Конституція і як подібні дії в подальшому відіб’ються на українському суспільстві і на іміджі держави в цілому?

Ми маємо два інститути контролю за діяльністю влади – політичні, коли йдеться про змінюваність влади, тобто - вибори, і судові. На жаль, українська громада ще не усвідомлює, що вони мають контролювати владу насамперед через суди, оскільки в державі ще не сформувалось повноцінне громадянське суспільство. Тож, коли ми говоримо про контроль влади з боку суспільства, то він повинен відбуватись або через вибори, або - через ефективну діяльність судової системи, складовою частиною якої є орган конституційного контролю – Конституційний суд. І, до речі, коли йдеться про нову Конституцію, дуже важливим було б запровадити інститут конституційної скарги, коли з’являється право громадянина на індивідуальне звернення до Конституційного суду з приводу порушення його конституційних прав і свобод, в тому числі і судочинства. І таке нововведення посилило б можливість Конституційного суду бути більш ефективним механізмом конституційного контролю за діяльністю влади.

Ще один елемент судового контролю - це підвищення якості правосуддя, убезпечення його від впливів та залежностей з боку влади, підвищення гарантії діяльності суддів. І я щиро посміхаюсь, коли в офіційних документах можна прочитати, що в Україні потрібно створити якісь спеціальні інститути контролю за діяльністю влади для того, щоб цей контроль підвищити. Адже насправді іншого шляху для підвищення ефективності інституту судового контролю за владою цивілізаційно не створено. Інша річ, що у нашому випадку варто говорити про рівень політичної культури, дотримання демократичних стандартів щодо інформаційної відкритості влади, боротьби з корупцією тощо.

Ітерв'ю вела Оксана КОТОМКІНА