Строк розгляду спору в господарському судочинстві - чинне законодавство та європейська практика

Законодавчо встановлені строки вирішення спору господарським судом є одним з основних процесуальних інститутів, який забезпечує виконання базових вимог правосуддя, закріплених Конституцією України, законами України та нормами міжнародного права.

На думку законодавця, у господарському процесі двох місяців (у загальному випадку), які ст. 69 Господарського процесуального кодексу України надає суду першої інстанції для вирішення справи по суті, має бути цілком достатньо для прийняття зваженого та законного рішення у справі будь-якого ступеня складності. Проте чи відповідає ця позиція законодавця реаліям сучасного господарського судочинства?

Закон і реалії

До набрання чинності в липні 2010 р. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» діяла редакція ч. 3 ст. 69 ГПКУ, яка дозволяла за згодою сторін розглядати спір у триваліші строки, при цьому обмеження строку продовження розгляду справи не передбачалось. Тобто сторони, встановивши у процесі розгляду справи, що вона не може бути вирішена у двомісячний термін, надавали суду клопотання про вирішення справи у триваліший термін. На жаль, немає статистичних даних про відсоток таких справ відносно загальної кількості розглянутих справ, проте ми вважаємо, що їх було небагато.

До набрання чинності Законом України «Про судоустрій і статус суддів» суддя був обмежений ініціативою сторін щодо продовження строків розгляду спору. Підставою для такого продовження була в тому числі й необхідність (часто вимушена) забезпечити сторонам додатковий час для належної підготовки до справи, надання доказів, приведення правової позиції сторони у відповідність до вимог законодавства. Крім того, голова господарського суду або його заступник у виняткових випадках мали право продовжити строк розгляду справи, проте не більше ніж на місяць. У будь-якому разі суддя не був наділений таким правом.

На практиці, враховуючи чинну норму частин 1 і 3 ст. 69 ГПКУ, господарські суди вирішують питання про триваліший розгляд справи таким чином: спочатку справу розглядає один суддя, потім він іде у відпустку (на лікарняний), і справу передають на розгляд (або автоматично розподіляють) іншому судді, або по закінченні строку розгляду справи суддя раптово розуміє, що вона дуже складна і її необхідно розглядати у складі колегії. У цьому разі вимоги закону формально не порушуються, але, якщо взяти до уваги останній випадок, виникають сумніви щодо професійного рівня судді, який лише наприкінці другого місяця розгляду справи дійшов висновку про її складність та необхідність розгляду у складі колегії суддів.

Необхідно зазначити, що перебіг двомісячного строку починається з моменту одержання судом позовної заяви, тобто з моменту її реєстрації канцелярією суду. Таким чином, до двомісячного строку включається час, витрачений на підготовку справи до розгляду. На відміну від, наприклад, ЦПК, який регламентує момент подання доказів сторонами (що, до речі, не завжди виконується сторонами), у ГПКУ немає мотивації до завчасного збору сторонами належних і допустимих доказів, забезпечення їх достатності для вирішення спору.

Необхідні процесуальні інструменти існують і в адміністративному процесі у вигляді окремої стадії судового процесу – підготовчого засідання. Наявність цієї стадії в рамках адміністративного судочинства дозволяє суду, зокрема, визначити факти, які потрібно доказати, з’ясувати, якими саме доказами сторони можуть обґрунтувати свої доводи та заперечення, і встановити строки для їх надання.

На жаль, стадія підготовчого засідання, на якій сторони могли б визначитися з об’ємом доказування, надати докази та вирішити питання про конкретні способи та засоби доказування, у господарському процесі відсутня.

Головною метою господарського процесу є вирішення спору в найкоротший термін, що пов'язано насамперед зі швидкістю економічних відносин у державі. Це, ймовірно, і було однією з причин виключення можливості розгляду показань свідків у господарському процесі.

Безумовно, більшість справ можна і треба розглядати у двомісячний термін, але бувають й інші спори, вирішити які у цей строк неможливо. Це може бути обумовлено як об'єктивними, так і суб’єктивними обставинами – наприклад, поведінкою сторін або призначенням експертизи і подальшим та неодноразовим розглядом клопотань експерта. В останньому разі після отримання справи від експертної установи її необхідно призначити до розгляду, і з цього моменту знову починає спливати термін розгляду справи.

Суддя і відповідальність

Процесуальна невизначеність інституту «підготовки справи до розгляду» та, як наслідок, невизначеність строку, який мав би надаватись сторонам на таку підготовку, утруднює забезпечення господарським судом належного рівня правосуддя, оскільки неможливо одержати від сторін докази у справі у визначений законодавцем строк розгляду справи.

У разі порушення суддею строку розгляду справи у сторони чи в іншого учасника справи є можливість притягнути суддю до відповідальності, що може закінчитися звільненням судді. І останнім часом це питання стає все актуальнішим.

Ризик притягнення судді до відповідальності прямо пов'язаний із його можливістю якісно виконати свої функції з розгляду спору, тобто вибір у судді в цьому разі невеликий: або продовжити якісно виконувати свої функції та надати можливість притягнути себе до відповідальності, або швидко розглянути спір за наявними та представленими доказами, яких, до речі, може бути недостатньо, і зняти питання про тривалість розгляду справи.

На жаль, держава поставила суддівський корпус у складне становище. Законодавцю байдуже, наскільки якісно здійснюється правосуддя, його турбують лише строки розгляду справи і, як наслідок, можливість притягнення суддів до відповідальності в разі порушення строку розгляду справи. На наш погляд, чинне законодавство може вирішити це питання завдяки такій аргументації.

Вихід є

Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України згідно зі ст. 9 Конституції України. Пріоритетність застосування норм таких міжнародних договорів у господарському процесі встановлена ч. 3 ст. 4 ГПКУ.

Відповідно до Закону «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основних свобод» від 17.07.1997 р. згадана Конвенція та Протоколи до неї №2,4,7,11 є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ як джерело права Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини.

Конвенція на відміну від національного законодавства України не запроваджує чітких строків розгляду справи, проте посилання на строк містить ст. 6 Конвенції, яка постулює дефініцію розумного строку розгляду справи.

Критерій розумності строку розгляду справи також наведений в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 18.11.2003 р. №01-8/1427 (зі змінами та доповненнями, внесеними в останнє інформаційним листом ВГСУ від 24.07.2008 р. №01-8/451). У цьому листі зазначено: «Критеріями оцінки розгляду справи упродовж розумного строку є складність справи, поведінка учасників процесу і поведінка державних органів (суду), важливість справи для заявника».

Визначаючи ці критерії, ВГСУ посилається на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Красношапка проти України» № 23786/02 від 30.11.2006 р. (§ 51). Це був перший і, на жаль, останній крок ВГСУ стосовно втілення в життя дефініції «розумного строку розгляду справи». Інші вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України не висловили свою точку зору із цього приводу.

Таким чином, норми ГПКУ щодо строків розгляду справи не узгоджуються з нормами Конвенції про захист прав людини і основних свобод, яка є частиною національного законодавства і має пріоритет над національним законодавством, та із практикою Європейського суду з прав людини, яку суди мають використовувати як джерело права при вирішенні спорів.

Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини, можна дійти висновку, що критерії оцінки розумності строку розгляду справи має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Ми не розділяємо позицію окремих суддів, які вважають, що поняття розумності строку розгляду справи можна застосовувати, лише коли стороною у спорі є орган державної влади, оскільки, по-перше, у нормах самої Конвенції немає такого застереження, а по-друге, це значно звужує норми права самої Конвенцією, що неприпустимо.

Стадія підготовчого засідання?

Можливо, господарський процес потребує запровадження нового інституту – стадії підготовчого засідання, яка чітко відмежовуватиметься від стадії розгляду справи по суті (вирішення спору), – або змінення норм процесу, щоб передбачити можливість продовження чи скорочення тривалості розгляду справи, або тлумачення дефініції «вирішення спору». Відповідні зміни необхідно внести і до Закону «Про судоустрій і статус суддів», щоб заборонити перевірку без поважних причин і відповідної мотивованої скарги дотримання суддями строків розгляду справи. Хоча чинне законодавство не дозволяє це робити прямо, фактично такі перевірки проводять.

У будь-якому разі чинне законодавство дозволяє суддям розглядати спір у триваліший термін, ніж це передбачено ст. 69 ГПКУ. У кожному конкретному випадку строк розгляду справи визначає суддя, і його рішення повністю відповідає вимогам чинного законодавства.

Віктор МОКРУШИН, кандидат юридичних наук, голова Кримського відділення АПУ, ст. викладач ЮФ НУБіП України КАТУ, суддя Господарського суду АРК

Дмитро МОСІЄНКО, член правління Кримського відділення АПУ